Візьміть один із висловів за тезу, доберіть 3-4 аргументи на підтвердження її.

1. хто не вміє говорити - кар’єри не зробить (б. наполеон). 2. уміння говорити - це означає сказати так, щоб у вашому слові відчули вашу волю, культуру, особистість. цього потрібно вчитися (а. макаренко). 3. факти - найкраща річ у мовленні (а. коні). 4. поняття «риторика» значно ширше за поняття «ораторське мистецтво», оскільки охоплює широкий спектр знань, умінь і навичок від виникнення ідеї до самого процесу мовлення (3. савкова).

Відомий філософ доби Відродження сказав: «Рослина без коріння всихає, людина без минулого не живе».                                                          Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?

Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати. 

Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.

Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.

Почаївська лавра Сила враження, віри охопила й озброїла його. Перед ним — велична, залита передвечірнім сонцем святиня, до якої впродовж віків зі всіх куточків його рідної землі спливали люди, щоби бодай тут зачерпнути підсилення віри — єдиної опори жорстоко-нужденного селянського існування. Віра. Недоторкие слово. Над світом війна, над світом пожежа, а вони клячать* у поросі. Які сили піднімуть їх з того пороху й уведуть у цей святий храм? Дзвін. Велетенський дзвін. Від його громового рокоту затремтіли люди, дерева, земля. — Ну, люди! Уже час! Вставаймо! Серед глибокої тиші під звуки велетенського дзвону ті слова видаються закликом. Усі встають, назувають на ноги злиденне взуття й помалу йдуть. Усе ближче й ближче лавра. Усе ближче й ближче мета. Усе потужніше гуде великий дзвін, розтягаючи своє бамкання геть навколо, як далеко сягне людське око. (За У Самчуком) Поча́їв — місто на Тернопільщині. Маєста́тний — величний. Кля́чити — стояти навколішки. - Випишіть із тексту по 2 односкладні речення: а) з головним членом у формі присудка, б) з головним членом у формі підмета. Поміркуйте, чим виражені в них головні члени речення, визначте їх вид. З'ясуйте, яке значення мають односкладні речення в тексті. Який настрій вони створюють? Визначте структуру виділеного речення, назвіть у ньому односкладні частини. Називні речення — це односкладні речення, у яких головний член (у формі підмета) стверджує наявність предметів чи явищ у дійсності. Наприклад: Вечір. Прохолода… (М. Рильський) Вітер і дощ. Ніч, якої ніхто з живих не забуде. (О. Довженко) Називні речення можуть бути непоширеними: І дощ, і сніг, і віхола, і вітер. (Л. Костенко) і поширеними: Шалені темпи. Час не наша власність. (Л. Костенко) Головний член називних речень може поширюватися означенням, вираженим прикметником або дієприкметником. Наприклад: Давня українська хата. (Л. Орел)

Объяснение: