В Перепиши речення робочий зошит. Постав пропущені розділові знаки. Підкресли займенники. Визнач, до яких розрядів за значенням вони належать. 1. На щастя краса не щезла з лиця нашої планети (Г. Тарасенко). 2. По-перше вона завжди знала всі уроки. По-друге вона ніколи не спізнювалася (О. Іваненко). 3. Ти мабуть у світі нічого не боїшся (Марко Вовчок). 4 Безперечно вам тут усе незнайоме дивне (О. Гончар).
Літо... Найпрекрасніша пора. І я завжди з нетерпінням чекаю на нього. Влітку я допомагав бабусі в городі та дідусеві на пасіці. Коли я закінчував роботу вдома, то виходив на вулицю погуляти з друзями. Ми купалися в ставку, грали у футбол, збирали лікарські трави, але найбільше мені сподобалося ловити рибу. Одного разу мій тато, я та мій друг Віталик вирішили піти порибалити. Коли виходили, було темно, аж ось запалав небосхил - це сходило сонце. Спочатку воно освітило темні верхівки дерев, а через де-кілька хвилин ми побачили березовий гай і до цього ще сонний ставок. На траві блищали крапельки роси, здавалося, що це міріади зірок спустилися на землю. Біля оповитого вранішнім туманом ставка, своїм співом нас зустріли пташки в крилами журавель. Терпкий аромат польових квітів лоскотав ніздрі. Ми зупинилися на березі і у зручному місці розклали свої нехитрі снасті. Як по команді, закинули гачки з лескою у воду. Першим у воді застрибав поплавок у мого тата, ще хвилина - і тато витяг окунця. Потім я витяг карася. Мій друг Віталик не забарився і теж витяг карася. Втомлені, але веселі, з уловом ми поверталися додому. Першим нас зустрів мій собака Чара. Він швидко побіг до нас і почав обнюхувати і крутити руденьким хвостом. Але час, нажаль, спливає... Скоро закінчилися канікули, і треба було знову повертатися до міста, щоб продовжити навчання. Як чудово влітку!
День нинішній диктує вимоги: повернути гуманітарним предметам, і передусім літературі, втрачену провідну роль у навчально-виховному процесі. Особливої ваги набуває вивчення давньої української літератури — однієї із найбагатших і найдревніших у слов’янському світі, включення її здобутків у духовний світ сучасника. Образи давніх творів врешті мають розкритися в усій повноті й глибині, красі й невмирущості, тим самим нагадуючи аксіому: вивчення кожного предмета має розпочинатися з осмислення його витоків.
Суспільні зрушення, що відбулися у світі, на Україні, несумісні з незадовільним станом вивчення літератури давнини в школі і вузі, значною мірою зумовлено тим, що тривалий час літературу класичну і сучасну сприймали у відриві від її праоснови. Пам’ятаймо ж, що наша література сформована геніальними творами не тільки Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, а й Нестора-літописця, Іларіона Київського, Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, письменників-полемістів, мандрівних дяків, давньоукраїнських поетів і драматургів, яким належить зайняти своє місце в історико-літературному процесі. “Ми не повинні забувати, — застерігав свого часу І.Франко, — що й перед Котляревським у нас було письменство і були писателі, було духовне життя, були люди, що сяк чи так вибігали думкою поза тісний круг буденних, матеріальних інтересів, сяк чи так шукали якихось ідеалів і доріг для їх осягнення”.*
Вчитаймось пильніше в рядки творів, що з’явилися в сиву давнину, і ми віднайдемо зародки сюжетів, образи та мотиви, що перемандрували в літературу класичну та сучасну. Іще в найдавніші часи, вважають вчені, формується знакова система вітчизняної словесної культури, основні елементи якої зумовлюють національну специфіку українського письменства.
Але література давнини важлива для нас не лише як передісторія літературного процесу, а й насамперед як самостійне художнє явище, що, розширюючи сферу людських зацікавлень і уподобань, знайомить із незвичними, нетривіальними формами художнього мислення, збагачує нас духовно, робить чулішими, уважнішими до скарбів людської мудрості. Показовим щодо цього є зізнання відомого письменника, активного дослідника давнього українського письменства Валерія Шевчука: “...нам, митцям сучасним, митцям із великого, шумливого, повного машин та пульсуючого ритму міста, треба завжди мати місце, де б ми позичали тепло для себе, не ущерблюючи нашого добродавця. Такими добродавцями і є вони, ті, що були до нас, великі, просто талановиті чи й другорядні, — всі вони нам потрібні у нашому квапливому сьогоденні, бо, як казав Іван Франко: “Тільки маючи відомості про якнайбільше число діячів, ми можемо сягнути в глибінь народного організму. І великі, й малі наші попередники вводять нас у дім духу свого, де ми можемо взяти для своїх сердець вогню для натхнення”.*
Знання та розуміння пам’яток старовини, залучення їх до активу нашого духовного життя є не просто бажаним, а першочергово необхідним, обов’язковим, щоб неможливим стало повторення гірких помилок та прорахунків, що призвели до забуття своїх першовитоків, кризи в науці, культурі, моралі, освіті. Здобутки давнього українського письменства потребують нового осмислення, глибинного осягнення. Прагнення до відновлення і збагачення знань про вітчизняну культуру, літературу, мистецтво минулого зумовило активізацію пошуків у сфері змісту, форм та методів навчання і виховання в школі. Найважливіші завдання нині — відновлення історичної пам’яті, виховання національної самосвідомості, утвердження національної гідності юних громадян незалежної України — реалізувати неможливо без наполегливого і систематичного вивчення пам’яток давнини — основного джерела знань про минуле нашого народу.
Влітку я допомагав бабусі в городі та дідусеві на пасіці. Коли я закінчував роботу вдома, то виходив на вулицю погуляти з друзями. Ми купалися в ставку, грали у футбол, збирали лікарські трави, але найбільше мені сподобалося ловити рибу.
Одного разу мій тато, я та мій друг Віталик вирішили піти порибалити. Коли виходили, було темно, аж ось запалав небосхил - це сходило сонце. Спочатку воно освітило темні верхівки дерев, а через де-кілька хвилин ми побачили березовий гай і до цього ще сонний ставок. На траві блищали крапельки роси, здавалося, що це міріади зірок спустилися на землю.
Біля оповитого вранішнім туманом ставка, своїм співом нас зустріли пташки в крилами журавель. Терпкий аромат польових квітів лоскотав ніздрі.
Ми зупинилися на березі і у зручному місці розклали свої нехитрі снасті. Як по команді, закинули гачки з лескою у воду. Першим у воді застрибав поплавок у мого тата, ще хвилина - і тато витяг окунця. Потім я витяг карася. Мій друг Віталик не забарився і теж витяг карася.
Втомлені, але веселі, з уловом ми поверталися додому. Першим нас зустрів мій собака Чара. Він швидко побіг до нас і почав обнюхувати і крутити руденьким хвостом.
Але час, нажаль, спливає... Скоро закінчилися канікули, і треба було знову повертатися до міста, щоб продовжити навчання.
Як чудово влітку!
День нинішній диктує вимоги: повернути гуманітарним предметам, і передусім літературі, втрачену провідну роль у навчально-виховному процесі. Особливої ваги набуває вивчення давньої української літератури — однієї із найбагатших і найдревніших у слов’янському світі, включення її здобутків у духовний світ сучасника. Образи давніх творів врешті мають розкритися в усій повноті й глибині, красі й невмирущості, тим самим нагадуючи аксіому: вивчення кожного предмета має розпочинатися з осмислення його витоків.
Суспільні зрушення, що відбулися у світі, на Україні, несумісні з незадовільним станом вивчення літератури давнини в школі і вузі, значною мірою зумовлено тим, що тривалий час літературу класичну і сучасну сприймали у відриві від її праоснови. Пам’ятаймо ж, що наша література сформована геніальними творами не тільки Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, а й Нестора-літописця, Іларіона Київського, Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, письменників-полемістів, мандрівних дяків, давньоукраїнських поетів і драматургів, яким належить зайняти своє місце в історико-літературному процесі. “Ми не повинні забувати, — застерігав свого часу І.Франко, — що й перед Котляревським у нас було письменство і були писателі, було духовне життя, були люди, що сяк чи так вибігали думкою поза тісний круг буденних, матеріальних інтересів, сяк чи так шукали якихось ідеалів і доріг для їх осягнення”.*
Вчитаймось пильніше в рядки творів, що з’явилися в сиву давнину, і ми віднайдемо зародки сюжетів, образи та мотиви, що перемандрували в літературу класичну та сучасну. Іще в найдавніші часи, вважають вчені, формується знакова система вітчизняної словесної культури, основні елементи якої зумовлюють національну специфіку українського письменства.
Але література давнини важлива для нас не лише як передісторія літературного процесу, а й насамперед як самостійне художнє явище, що, розширюючи сферу людських зацікавлень і уподобань, знайомить із незвичними, нетривіальними формами художнього мислення, збагачує нас духовно, робить чулішими, уважнішими до скарбів людської мудрості. Показовим щодо цього є зізнання відомого письменника, активного дослідника давнього українського письменства Валерія Шевчука: “...нам, митцям сучасним, митцям із великого, шумливого, повного машин та пульсуючого ритму міста, треба завжди мати місце, де б ми позичали тепло для себе, не ущерблюючи нашого добродавця. Такими добродавцями і є вони, ті, що були до нас, великі, просто талановиті чи й другорядні, — всі вони нам потрібні у нашому квапливому сьогоденні, бо, як казав Іван Франко: “Тільки маючи відомості про якнайбільше число діячів, ми можемо сягнути в глибінь народного організму. І великі, й малі наші попередники вводять нас у дім духу свого, де ми можемо взяти для своїх сердець вогню для натхнення”.*
Знання та розуміння пам’яток старовини, залучення їх до активу нашого духовного життя є не просто бажаним, а першочергово необхідним, обов’язковим, щоб неможливим стало повторення гірких помилок та прорахунків, що призвели до забуття своїх першовитоків, кризи в науці, культурі, моралі, освіті. Здобутки давнього українського письменства потребують нового осмислення, глибинного осягнення. Прагнення до відновлення і збагачення знань про вітчизняну культуру, літературу, мистецтво минулого зумовило активізацію пошуків у сфері змісту, форм та методів навчання і виховання в школі. Найважливіші завдання нині — відновлення історичної пам’яті, виховання національної самосвідомості, утвердження національної гідності юних громадян незалежної України — реалізувати неможливо без наполегливого і систематичного вивчення пам’яток давнини — основного джерела знань про минуле нашого народу.