ів, до іть будь ласка! Навівши аргументи, спростуйте або заперечте тезу Івана Огієнка «Кожний учитель – якого б фаху він не був – мусить досконало знати свою соборну літературну мову й вимову та соборний правопис. Не вільно вчителеві виправдовувати свого незнання рідної мови не фаховістю».
Батьки і діти, діти і батьки. Одвічний клубок,
тісно змотаний у родовідну спілку. Протягом
століть наш народ виробив і опрактикував мудрі
моральні критерії цієї неперервності. Вони
передавалися з покоління в покоління, залишаючи по
собі добру чи оганьблену славу.
Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів
або бабусь завжди переходила і на їхніх нащадків.
Саме це змушувало більшість людей увічнитися в
родоводі. Але траплялися й протилежні випадки —
людський осуд одного з пращурів міг також
причепитися і до дітей. І хоч вони в тому не були
винні, іменне тавро переходило з покоління в
покоління, особливо на тих, хто успадкував риси
такого характеру.
Родовідна пам’ять — явище у традиційному вкраїнському побуті унікальне, але, на
жаль, майже не досліджене. Очевидно, мало хто вже знає, що було за обов’язок знати
поіменно свій родовід від п’ятого чи навіть сьомого коліна.
Пам’ять про своїх пращурів — не забаганка і тим паче не данина моді. Це була
природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий іб сімейні реліквії й
традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував
історичною пам’яттю, зневажливо називали: «Людина без роду-племені».
Ось так з роду-віку й співіснував тісний взаємозв’язок: батьки намагалися передати в
спадок своїм дітям не тільки навички до праці та поведінки, але й залишити добру пам’ять
про самих себе; діти ж мали за обов’язок дотримувати й далі розвивати родовідні звичаї.
Так привселюдно створювався колективний літопис родинної звичаєвої пам’яті як одна з
форм суспільної поведінки. Адже дитина, не засвоївши родовідних цінностей, не все житія
залишиться Іваном, який не знатиме свого роду-племені, чиїх батьків він дитя. Звідси й
зневажливе ставлення до отчого вогнища, батьківського слова, авторитету старших. На
сьогодні вже втратили свою першооснову ввічливі форми вітань, зникли з ужитку вияви
шляхетності, зникають традиції... А все це — наше духовне багатство, без якого
самовтрачаємося, міліємо. Саме так: там, де руйнується моральний ланцюжок між
поколіннями, неодмінно з’являються лагуни. Скільки вже сплодилося таких порожнин!
Щоб зліквідувати їх, мусимо починати з першооснов і повертати народові його історичну
пам’ять. І починати маємо з найсвятішого: хто ми і чиїх батьків діти?
Останнім часом я помітила, що мої однокласники мало звертають увагу на добрі чи погані вчинки наших однолітків. Та стався один випадок, який змусив і мене, і моїх ровесників замислитися над тим, що сталося.
Я відвідую заняття школи карате. Стало відомо, що Ігор П. із нашої групи дуже сильно вдарив дівчинку-однокласницю. Ми знали, що за Ігорем давно закріпилася слава першого бешкетника в школі. Але щоб ось так... Тренер довго розмовляв із батьками Ігоря й дівчинки, а потім було прийняте рішення.
На одне з тренувань прийшли батьки обох сторін. Ми вишикувалися в дві шеренги. Ігор роздягнувся до пояса й пройшов через наш стрій, а ми, доторкаючись до нього своїми поясами, висловлювали своє обурення. Ігор плакав. Йому не було боляче, він плакав від сорому за свій вчинок. Далі він підійшов і вибачився перед усіма: перед дівчинкою, її батьками, своїми батьками, перед тренером, і перед кожним із нас. Я думаю, що це буде йому уроком на все життя. Ігор після цього дуже змінився, навіть сам став зупиняти бешкетників, які негідно поводили себе в школі.