ответ:Моє ім’я доволі популярне і дуже часто зустрічається в казках. Я – Іван. Мама ласкаво називає Ванюшою, а однокласники – Ваня. Зовсім недавно мені виповнилося 12 років. Як кажуть дорослі, настав перехідний вік. Однак я зовсім не помічаю особливих змін у своїй поведінці.
Мені дуже подобається вчитися в школі. Найулюбленішим і цікавим предметом є українська мова і література. Захоплення книгами у мене почалося з самого раннього дитинства. Спочатку мені часто читала мама казки на ніч перед сном, потім дідусь розповідав мені цікаві моменти з творів і потихеньку вчив читати. У 1 класі на превеликий подив моєї вчительки я знав практично всі казки і міг переказати будь-яку з них. Я з величезним задоволенням відвідую нашу бібліотеку, де завжди вибираю книги до душі. У мене є близький друг Петро, який також цікавиться літературою. Ми часто з ним обговорюємо прочитані твори.
Крім захоплення книгами, я дуже люблю допомагати своїм рідним, особливо сестричці Маші у виконанні домашнього завдання. Після школи я намагаюся, і відпочити, і в той же час, прибирати вдома. Я завжди намагаюся підтримувати порядок, особливо в своїй кімнаті. У нашій родині всі люблять тварин, і тому у нас є маленький папужка Кітті і кіт Тайсон, який живе з нами вже 7 років. Наші вихованці дружать один з одним, а ми всі намагаємося за ними стежити і дбати. Я щоранку насипаю зерно і наливаю свіжої води в клітину до папуги, а Маша взяла на себе турботу про Тайсона. Крім цих занять я відвідую гурток з інформаційних технологій, де вчуся складати різні комп’ютерні програми.
Для того, щоб зміцнити своє здоров’я, у вихідні дні з батьками відвідую басейн і тренажерний зал. Це допомагає мені менше хворіти і бути більш витривалим при виконанні фізичних вправах на уроці фізкультури. У мене трохи друзів, але ті хлопці, з якими я дружу дуже вірні і надійні. На них можна покластися в будь-якій ситуації, а це дуже важливо в нашому житті. У колі своїх однокласників намагаюся сильно не виділятися і не бути зарозумілим, намагаюся вирішувати всі суперечки мирним шляхом. Сподіваюся, що моя порядність і скромність до мені в подальшому житті.
Ми часто говоримо про дружбу, любов до ближнього. Добре знаємо, які вимоги поставити до того, кого з обережністю збираємося зарахувати до числа своїх друзів і знайомих, не від того, щоб і випробування їм влаштувати на чистоту сумління. Знаємо, говоримо, розмірковуємо, сперечаємось. А наші взаємини й далі продовжують залишатися холодними і безпомічними. «Ти – мені, я – тобі», - чи не цим самоприниженням пропахли вони сьогодні? І от на часі ще одна недуга дружніх взаємин: «Мені ніколи!»
«З усіх утрат втрата часу найтяжча», - писав великий Сковорода. Як же тоді бути дружбі, співчутливості, милосердю? Невже час, затрачений на них, вважати згайнованим? А може, він і є саме тим невтраченим, золотим часом, відведеним нам на землі?
Мати потребує нашої уваги, телефонує товариш, у сусіда елементарне прохання – а нам усе ніколи: у нас підготовка до уроків, Інтернет-спілкування, заняття у фітнес-клубі. Після численних відмов оточуючим раптом схаменулись, озирнулись – довкола порожньо, нікому й слова мовити. «Що ж це виходить, - задумуємося тоді, - живемо, щоб навчатися, чи навчаємося, щоб жити?» Свідомо обираємо життя повноцінне, а не самітницьке, позбавлене втіхи живого спілкування, взаємодо душевного тепла. Жахаюся самої думки про самоізоляцію. Це ж те саме, що перестати жити взагалі!
Дехто виправдовується заклопотаністю, усуваючись від світу і його проблем. А вони часто виявляються не чимось іншим, як товстошкірою байдужістю. Задумаймось, чи не вульгарно звинувачувати роботу, навчання в недосконалостях душі? І що важить більше: відданість справам чи підтримка людини в безвиході? Від нагромадження справ ми, звичайно ж, залишимося живі, але для інших – гинемо. Згодом починаємо розуміти, що втрачені й для себе. Та буває пізно.
Ось він, духовний портрет заклопотаної людини. Точніше, заклопотаної собою людини, яка втратила здатність допомагати й розраджувати, перетворила співчуття на формальність, потопила турботу про інших у пустослів’ї. Сумно й боляче, якщо це портрет більшості моїх сучасників.
Тож знаходьмо час! Ми живемо на відстані кроку від ближнього, і від нас залежить, поєднає чи розділить нас цей крок.
Знаходьмо час! Прикро, якщо його нема. Боляче й несправедливо, якщо нема. Якщо ви когось відважилися прогнати від свого порога, робіть це тому, що заслуговує, а не тому, що затримає вас на мить. Знаходьмо щоденно, а не тільки у вихідні. У календарі дружби і взаємодо всі дні помічені. Не забуваймо: стукають у двері вашої душі за розрадою так, як стукали колись у потребі хліба і вогню.
Знаходьмо час, бо для когось він може бути рятівним, єдиним виходом, майбутнім.
Оскільки самотність все частіше нагадує нам небуття, а відмова в підтримці гіркою самокритикою лягає на душу, візьмемо у життя як заповідь: знаходьмо час для ближнього!
ответ:Моє ім’я доволі популярне і дуже часто зустрічається в казках. Я – Іван. Мама ласкаво називає Ванюшою, а однокласники – Ваня. Зовсім недавно мені виповнилося 12 років. Як кажуть дорослі, настав перехідний вік. Однак я зовсім не помічаю особливих змін у своїй поведінці.
Мені дуже подобається вчитися в школі. Найулюбленішим і цікавим предметом є українська мова і література. Захоплення книгами у мене почалося з самого раннього дитинства. Спочатку мені часто читала мама казки на ніч перед сном, потім дідусь розповідав мені цікаві моменти з творів і потихеньку вчив читати. У 1 класі на превеликий подив моєї вчительки я знав практично всі казки і міг переказати будь-яку з них. Я з величезним задоволенням відвідую нашу бібліотеку, де завжди вибираю книги до душі. У мене є близький друг Петро, який також цікавиться літературою. Ми часто з ним обговорюємо прочитані твори.
Крім захоплення книгами, я дуже люблю допомагати своїм рідним, особливо сестричці Маші у виконанні домашнього завдання. Після школи я намагаюся, і відпочити, і в той же час, прибирати вдома. Я завжди намагаюся підтримувати порядок, особливо в своїй кімнаті. У нашій родині всі люблять тварин, і тому у нас є маленький папужка Кітті і кіт Тайсон, який живе з нами вже 7 років. Наші вихованці дружать один з одним, а ми всі намагаємося за ними стежити і дбати. Я щоранку насипаю зерно і наливаю свіжої води в клітину до папуги, а Маша взяла на себе турботу про Тайсона. Крім цих занять я відвідую гурток з інформаційних технологій, де вчуся складати різні комп’ютерні програми.
Для того, щоб зміцнити своє здоров’я, у вихідні дні з батьками відвідую басейн і тренажерний зал. Це допомагає мені менше хворіти і бути більш витривалим при виконанні фізичних вправах на уроці фізкультури. У мене трохи друзів, але ті хлопці, з якими я дружу дуже вірні і надійні. На них можна покластися в будь-якій ситуації, а це дуже важливо в нашому житті. У колі своїх однокласників намагаюся сильно не виділятися і не бути зарозумілим, намагаюся вирішувати всі суперечки мирним шляхом. Сподіваюся, що моя порядність і скромність до мені в подальшому житті.
Объяснение:
Ми часто говоримо про дружбу, любов до ближнього. Добре знаємо, які вимоги поставити до того, кого з обережністю збираємося зарахувати до числа своїх друзів і знайомих, не від того, щоб і випробування їм влаштувати на чистоту сумління. Знаємо, говоримо, розмірковуємо, сперечаємось. А наші взаємини й далі продовжують залишатися холодними і безпомічними. «Ти – мені, я – тобі», - чи не цим самоприниженням пропахли вони сьогодні? І от на часі ще одна недуга дружніх взаємин: «Мені ніколи!»
«З усіх утрат втрата часу найтяжча», - писав великий Сковорода. Як же тоді бути дружбі, співчутливості, милосердю? Невже час, затрачений на них, вважати згайнованим? А може, він і є саме тим невтраченим, золотим часом, відведеним нам на землі?
Мати потребує нашої уваги, телефонує товариш, у сусіда елементарне прохання – а нам усе ніколи: у нас підготовка до уроків, Інтернет-спілкування, заняття у фітнес-клубі. Після численних відмов оточуючим раптом схаменулись, озирнулись – довкола порожньо, нікому й слова мовити. «Що ж це виходить, - задумуємося тоді, - живемо, щоб навчатися, чи навчаємося, щоб жити?» Свідомо обираємо життя повноцінне, а не самітницьке, позбавлене втіхи живого спілкування, взаємодо душевного тепла. Жахаюся самої думки про самоізоляцію. Це ж те саме, що перестати жити взагалі!
Дехто виправдовується заклопотаністю, усуваючись від світу і його проблем. А вони часто виявляються не чимось іншим, як товстошкірою байдужістю. Задумаймось, чи не вульгарно звинувачувати роботу, навчання в недосконалостях душі? І що важить більше: відданість справам чи підтримка людини в безвиході? Від нагромадження справ ми, звичайно ж, залишимося живі, але для інших – гинемо. Згодом починаємо розуміти, що втрачені й для себе. Та буває пізно.
Ось він, духовний портрет заклопотаної людини. Точніше, заклопотаної собою людини, яка втратила здатність допомагати й розраджувати, перетворила співчуття на формальність, потопила турботу про інших у пустослів’ї. Сумно й боляче, якщо це портрет більшості моїх сучасників.
Тож знаходьмо час! Ми живемо на відстані кроку від ближнього, і від нас залежить, поєднає чи розділить нас цей крок.
Знаходьмо час! Прикро, якщо його нема. Боляче й несправедливо, якщо нема. Якщо ви когось відважилися прогнати від свого порога, робіть це тому, що заслуговує, а не тому, що затримає вас на мить. Знаходьмо щоденно, а не тільки у вихідні. У календарі дружби і взаємодо всі дні помічені. Не забуваймо: стукають у двері вашої душі за розрадою так, як стукали колись у потребі хліба і вогню.
Знаходьмо час, бо для когось він може бути рятівним, єдиним виходом, майбутнім.
Оскільки самотність все частіше нагадує нам небуття, а відмова в підтримці гіркою самокритикою лягає на душу, візьмемо у життя як заповідь: знаходьмо час для ближнього!
Объяснение: