Уявіть себе письменником який працює над новою книжкою книга не завершена але видавництво нетерпляче чекаэ на рукопис а редактор вимагаэ выд вас анотацію. Складіть її.

-Слухай, а ти який вид спотра любиш?

- я волейбол, третій рік ходжу вже, хоча я і коротун, але стрибаю високо вся команда монй пишатися

- не хвалися я теж багато чого вмію, я між іншим перше місце з плавання в шкільній олімпіаді зайняла! ти тут не одна така особлива

- хах лол візьму на замітку

- ось відразу б так

- а еше у мене не тільки волейбол добре получаеться я ще на фігурне катання ходжу як сестра це у мене в крові

- ага тільки в решті предметів у тебе 3 по всіх крім фізри

- Я не винувата...

- да да кнш

-ладно проїхали

- блін дзвінок лан пізніше продовжимо

- агась давай швидше від нам Пипець

- це точно

Пояснення:

надебсь звучить адекватно

Поліське село.
Я ніколи не бував у поліському селі Крйнки, досі жалкую за цим. Сходив я чимало доріг, об'їздив чимало країн, та якось не випадало мені зазирнути в тихі місця, де минуло батькове дитинство. Але ніколи не бувши там, бачу виразно, мов на старовинній гравюрі, заповітний куточок землі. У цій картині панують світлі тони, ніжні тони біленого поліського полотна. Спокійне світле небо, світлі з жовтим відтінком кучугури пісків. Лише по горизонту темна зубриста стіна соснового бору.
Небо, ліс, піщана горбиста рівнина - це лише тло.
Потім бачу дорогу. Ну, а яка дорога в пісках? Порізана колесами, то кривуляє між чахлими кущами сосняка, то повзе на горбик, то шкандибає в долинку. Це навіть не дорога, а розтоптана канава, клята й переклята всіма їздовими, і від того ще більше зморщена. Поруч неї, старої бабусі, вистрибують онуки-стежки, вони мережать синючі плеса, викрутасами обходять деревця і збігаються в одне річище біля трухлого від старості обваленого місточка. За місточком починається село.
Поліське село. Ішли жінки з грибами. Пісок та болото, пісок та болото, нарешті й суха місцина, тут, кому де заманулося, й присіли вони спочити, обклавшись корзинами. Отаке село. Купками. Хата, а потім жовта залисина, потім ще самотня хата. Кожен двір обнесено високою дерев'яною огорожею. Тут все із дуба, із сосни, із берези, із граба. Все із лісу.
А земля тут яка! Той же пісок, трохи бурий від гною, без гною ніщо не росте, навіть кукіль*.
За дворами й левадами - глевка низина. Корчі, мохові острівки, цілі озера густої, як дьоготь, стоячої води, замулені річечки. Царство непролазних поліських боліт.
Ніколи не був я у Кринках, але бачу село, бачу дідову хату. Вони постають із запашних батькових оповідок