Установіть відповідність між уривками з творів та їх назвами

1 «Поставили їм сметани,
Їсти при Але наші запорожці
Разом відмовляють…»
2 «То чому ж ці мавпи
Сильно так відстали?
Чом людьми ще й досі
Справжніми не стали?»
3 «Продавщиця теж була гостра та бідова.
- У меня єсть свой язик, ні к чему мне мова.»
4 «А у нас там, у Канаді,
Галасують знову,
Що у Києві забули
Українську мову».
А «Еволюція»
Б «Кухлик»
В «Жаба й Віл»
Г «Запорожці у короля»
Д «Заморські гост нужно

Ти знаєш, що ти – людина? 
Ти знаєш про це, чи ні? 
Усмішка твоя – єдина. 
Мука твоя – єдина, 
Очі твої – одні. 
Що потрібно для того, щоб називатися людиною? Одні скажуть – бути чесним і порядним, інші – мати багато грошей, треті й зовсім скажуть, що для цього нічого не потрібно, бо вони мають руки, ходять на ногах, а це вже й так людина, а з малої чи великої літери – яка різниця? Але різниця є, і дуже велика, адже від тварин ми відрізняємося не тільки анатомічними ознаками, і навіть не розвиненим інтелектом, а й людяністю. 
Для того, щоб стати людиною з великої літери, треба бути справедливим, чесним і добрим. Однак головне, на мій погляд, – це любов до ближнього. Адже добре відомо: щоб до тебе ставилися так, як ти хотів би, треба так само ставитися й до інших. А це означає, що треба постійно пам’ятати: завжди поряд є люди, яким, можливо, потрібна до співчуття. Може, саме від вас ці люди сподіваються отримати до можливо саме від вас вони потребують співчуття. Тому десять разів подумайте, перш, ніж відвертатися від людини: ви теж бували чи коли-небудь опинитеся в ситуаціях, коли буде необхідна добра порада або просто ласкавий погляд. 
Може хтось гав, як кішку, на яку на вулиці нападають собаки, сміливо і дружно захищають інші кішки, кидаючись проти суперника, набагато сильнішого за них, і не роздумуючи над цим. Та якщо тварини захищають одна одну, то чому ж люди часто залишаються байдужими до нещасть інших, навіть до нещасть своїх близьких? 
Радує те, що це скоріше виключення, ніж правило. Бо і в реальному житті, і в літературі є багато прикладів справжньої самопожертви заради щастя і свободи інших. Це і славетні сини запорізького козацтва, і прогресивні діячі часів молодої радянської України, і герої Великої Вітчизняної війни, і наші сучасники, які відстоюють право нашої країни рухатися шляхом незалежності та свободи, шляхом розвитку та європейської інтеграції. 
Не обов’язково шукати приклади людяності серед відомих історичних постатей, можна просто уважно озирнутися навколо, придивитися до своїх друзів і близьких, зазирнути у свою власну душу. Саме так можна зрозуміти, що істинний безкорисливий подвиг в ім’я людей завжди поруч з нами. 
Отже, давайте навчимося один одного любити, поважати почуття, думки і прагнення інших людей, давайте за основу свого життя візьмемо правило жити не тільки за державними законами, а й за законами моралі та честі, тими складовими, які складають основу того, що робить нас людьми з великої літери.

Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?

Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати. 

Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.

Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.