- Привіт, Петро, - Привіт, Дмитрику, - Коли ти виростеш, ти ким хочеш стати? - Я ведучим на телебаченні, а ти? - А я хочу стати космонавтом, - А чому? - Як чому? Відправляють тебе у космос, літаєш, їж їжу у тюбиках, про тебе пишуть в газетах, за на телебачення, - А я гадаю, що краще самому працювати на телебаченні, камери, світло, всі на тебе дивляться, біжать до телевізорів тільки щоб твою програму подивитися, не робота - рай, - Та ні, от коли потім через 100 років тебе по історії, по географії вивчають, коли тебе потім пам`ятають, розповідають дітям про тебе-оце рай, а коли тебе подивилися і все... Тьху, - Як хочеш, а мені ця професія подобається, - А мені, моя подобається, - Ну і гаразд, хай кожен з нас стане тим ким захоче, - А коли ми станемо, тими ким захочемо, все одно будемо дружити, так? - Так. - Ну все пішли на історію.
Беркутів почалася з однієї делікатної деталі: права власності на землю. За (не)написаним сюжетом підписав одного дня князь Данило (Галицький) указ: дарую боярину Тугару Вовку землі Тухольщини в українських Карпатах — і понеслось.
Вже тоді у XIII столітті існував такий собі квазіринок землі і для князя у цьому випадку працював принцип «чия держава, того і землі». Земельного кадастру, свідоцтв на право власності та подібних юридичних речей тоді ще не існувало. «Заслужив в мене боярин, чому б не подарувати йому трохи землі?», — десь так приблизно подумав князь і підписав відповідний документ.
Воля глави держави тоді — безумовний закон. Ніхто з його «адміністрації» не збирався з’ясувати, хто давним давно вже володіє цією територією. Формально все просто: в кого документ, той і правий. Так частина державної землі стала приватною, але питання: де була лінія розмежування між державною власністю князя і муніципальною владою громади села Тухля?
Приїздить зарозумілий боярин тепер на свої землі і з’ясовує, що на практиці все трохи інакше: громада Тухлі нічого про це не знає та не збирається підкорятися його волі. Місцеві продовжують випасати овець, ходити на полювання та жити вільним життям як і раніше.
- Привіт, Дмитрику,
- Коли ти виростеш, ти ким хочеш стати?
- Я ведучим на телебаченні, а ти?
- А я хочу стати космонавтом,
- А чому?
- Як чому? Відправляють тебе у космос, літаєш, їж їжу у тюбиках, про тебе пишуть в газетах, за на телебачення,
- А я гадаю, що краще самому працювати на телебаченні, камери, світло, всі на тебе дивляться, біжать до телевізорів тільки щоб твою програму подивитися, не робота - рай,
- Та ні, от коли потім через 100 років тебе по історії, по географії вивчають, коли тебе потім пам`ятають, розповідають дітям про тебе-оце рай, а коли тебе подивилися і все... Тьху,
- Як хочеш, а мені ця професія подобається,
- А мені, моя подобається,
- Ну і гаразд, хай кожен з нас стане тим ким захоче,
- А коли ми станемо, тими ким захочемо, все одно будемо дружити, так?
- Так.
- Ну все пішли на історію.
Объяснение:
Беркутів почалася з однієї делікатної деталі: права власності на землю. За (не)написаним сюжетом підписав одного дня князь Данило (Галицький) указ: дарую боярину Тугару Вовку землі Тухольщини в українських Карпатах — і понеслось.
Вже тоді у XIII столітті існував такий собі квазіринок землі і для князя у цьому випадку працював принцип «чия держава, того і землі». Земельного кадастру, свідоцтв на право власності та подібних юридичних речей тоді ще не існувало. «Заслужив в мене боярин, чому б не подарувати йому трохи землі?», — десь так приблизно подумав князь і підписав відповідний документ.
Воля глави держави тоді — безумовний закон. Ніхто з його «адміністрації» не збирався з’ясувати, хто давним давно вже володіє цією територією. Формально все просто: в кого документ, той і правий. Так частина державної землі стала приватною, але питання: де була лінія розмежування між державною власністю князя і муніципальною владою громади села Тухля?
Приїздить зарозумілий боярин тепер на свої землі і з’ясовує, що на практиці все трохи інакше: громада Тухлі нічого про це не знає та не збирається підкорятися його волі. Місцеві продовжують випасати овець, ходити на полювання та жити вільним життям як і раніше.