Українці – народ, який дуже чутливо ставиться до всього “свого”. Особливо це стосується дому – своєї маленької Батьківщини. Її люблять, нею пишаються і нікому не дадуть образити поганим словом. Але ж не всі такі. І не всі розуміють цю дивну любов. І навіть якщо говорити не тільки про любов до Батьківщини, але й просто про любов до свого. Але чому так? Чому для одних своє – це щось особливе, сокровенне, надзвичайно цінне, а для інших – це щось звичайне і буденне?
Окрім своєї маленької (або і великої, чому ні?) Батьківщини, люди часто вважають “своїми” якісь звички, знання, поради і вислови. Часто можемо чути: “О, це він від мене взяв”, або “Ти цим у свого татуся”, “Донечка пече пироги як я – завжди смачно!”. Чому нам так важливо щось присвоїти? А тому, що вважаємо це своїм надбанням, скарбом і деякою особливістю і дуже тішимось, коли знаходимо однодумців, які теж вважають щось суто своїм.
Але коли знаходимо того, хто скаже: ” А чому твоє? Я це і від Михайла чув”, “Ну і що, я теж таку колекцію в дитинстві мав, але потім віддав сусідському хлопчику”, то це дошкуляє нам, а іноді й боляче ранить. Наші цінності, наше “своє” хтось бере і отак запросто знецінює. Ми починаємо захищати “своє” і наштовхуємось на ще більшу стіну непорозуміння.
Щоб не ставалося конфліктів інтересів, непорозумінь, які іноді зовсім легко розв’язати, варто зрозуміти, що “своє” – воно тільки для нас “своє”, а для іншого воно вже “чиєсь”. Звучить дивно, але це насправді так і усвідомлюється воно десь на підсвідомості. Оце “своє”, рідне ми осмислюємо і відчуваємо не так, як хтось інший, ми вкладаємо свій сенс. Але ж не варто забувати і про “чиєсь”, бо для когось оце “чиєсь” і є “своє”. Виходить якась плутанина між “своє” і “чиєсь”. Та це лише на словах. На підсвідомому рівні ми розуміємо всі відтінки цих явищ.
Тому, коли починаємо відстоювати або нахвалювати “своє”, пам’ятаймо, що своє рідне – своєрідне.
У наш час дуже складно знайти підлітка, який би не користувався якимсь модним сучасним гаджетом – планшетом, смартфоном, айфоном, ігровою приставкою чи іншими „плодами цивілізації”. Навіть молодші школярі вимагають у батьків „круті” мобільні телефони, щоб не відрізнятися від однолітків.
За результатами практичних досліджень психологи довели, що сучасні підлітки не вміють жити без гаджетів. Вони звикли заповнювати ними увесь свій вільний час. Час, який міг би бути витрачений на самопізнання, постановку життєвих цілей, оволодіння новими корисними навичками та самовдосконалення, на спілкування з друзями та рідними.
Добре, якщо людина використовує гаджет для свого розвитку – це й справді надає багато можливостей для навчання, здобування нових знань та корисних знайомств, пошуку необхідної інформації. Але дуже часто, поринаючи у океан Всесвітньої Павутини, людина просто тікає від себе та від зовнішнього світу. Вона стає „віртуальною”, в неї з’являються такі ж „віртуальні” друзі, вона відправляється у „віртуальні” подорожі та створює „віртуальний” світ.
Українці – народ, який дуже чутливо ставиться до всього “свого”. Особливо це стосується дому – своєї маленької Батьківщини. Її люблять, нею пишаються і нікому не дадуть образити поганим словом. Але ж не всі такі. І не всі розуміють цю дивну любов. І навіть якщо говорити не тільки про любов до Батьківщини, але й просто про любов до свого. Але чому так? Чому для одних своє – це щось особливе, сокровенне, надзвичайно цінне, а для інших – це щось звичайне і буденне?
Окрім своєї маленької (або і великої, чому ні?) Батьківщини, люди часто вважають “своїми” якісь звички, знання, поради і вислови. Часто можемо чути: “О, це він від мене взяв”, або “Ти цим у свого татуся”, “Донечка пече пироги як я – завжди смачно!”. Чому нам так важливо щось присвоїти? А тому, що вважаємо це своїм надбанням, скарбом і деякою особливістю і дуже тішимось, коли знаходимо однодумців, які теж вважають щось суто своїм.
Але коли знаходимо того, хто скаже: ” А чому твоє? Я це і від Михайла чув”, “Ну і що, я теж таку колекцію в дитинстві мав, але потім віддав сусідському хлопчику”, то це дошкуляє нам, а іноді й боляче ранить. Наші цінності, наше “своє” хтось бере і отак запросто знецінює. Ми починаємо захищати “своє” і наштовхуємось на ще більшу стіну непорозуміння.
Щоб не ставалося конфліктів інтересів, непорозумінь, які іноді зовсім легко розв’язати, варто зрозуміти, що “своє” – воно тільки для нас “своє”, а для іншого воно вже “чиєсь”. Звучить дивно, але це насправді так і усвідомлюється воно десь на підсвідомості. Оце “своє”, рідне ми осмислюємо і відчуваємо не так, як хтось інший, ми вкладаємо свій сенс. Але ж не варто забувати і про “чиєсь”, бо для когось оце “чиєсь” і є “своє”. Виходить якась плутанина між “своє” і “чиєсь”. Та це лише на словах. На підсвідомому рівні ми розуміємо всі відтінки цих явищ.
Тому, коли починаємо відстоювати або нахвалювати “своє”, пам’ятаймо, що своє рідне – своєрідне.
Объяснение:
У наш час дуже складно знайти підлітка, який би не користувався якимсь модним сучасним гаджетом – планшетом, смартфоном, айфоном, ігровою приставкою чи іншими „плодами цивілізації”. Навіть молодші школярі вимагають у батьків „круті” мобільні телефони, щоб не відрізнятися від однолітків.
За результатами практичних досліджень психологи довели, що сучасні підлітки не вміють жити без гаджетів. Вони звикли заповнювати ними увесь свій вільний час. Час, який міг би бути витрачений на самопізнання, постановку життєвих цілей, оволодіння новими корисними навичками та самовдосконалення, на спілкування з друзями та рідними.
Добре, якщо людина використовує гаджет для свого розвитку – це й справді надає багато можливостей для навчання, здобування нових знань та корисних знайомств, пошуку необхідної інформації. Але дуже часто, поринаючи у океан Всесвітньої Павутини, людина просто тікає від себе та від зовнішнього світу. Вона стає „віртуальною”, в неї з’являються такі ж „віртуальні” друзі, вона відправляється у „віртуальні” подорожі та створює „віртуальний” світ.