У якому з поданих речень сполучник і
з'єднує частини складносурядного
речення?
У нашому стрімкому повсякденні можемо чимало чого
призабути і пригадати
Пшениця валиться йому на плече; з колосків бризкає
золоте зерно і падає додолу
Поліссям пахне ліс, не полином, не чужиною і не
приворотом
Закликав червень чарівну теплінь у тихий сад і у поля
безкраї
У сучасній мовній практиці трапляється різне написання іншомовних власних назв — особових імен і географічних найменувань, напр.: Арістотель і Аристотель, Дідро і Дидро, Сізіф і Сизиф, Тібет і Тибет, Сіракузи і Сиракузи, Сан-Франціско і Сан-Франциско і под.
Такі варіантні написання спричинені різними тенденціями графічного відтворення українською мовою іншомовних власних назв, спробами нібито спростити український правопис, поширивши правило дев'ятки, застосовуване до загальних назв, на оформлення власних найменувань.
Зіставмо розділи «Правопис слів іншомовного походження» в редакціях «Українського правопису» — 1961 і 1993 років. В останній редакції правила про написання і й особливо и в іншомовних власних назвах не лише доповнено новим ілюстративним матеріалом: уведено додаткові формулювання, ознаки, за якими визначають певний тип назви й кваліфікують різновид написання. /32/
За чинним правописом і пишеться:
— після приголосних в особових іменах і в географічних назвах перед наступним приголосним та в кінці слова: Замбезі, Капрі, Лісабон, Міссісіпі, Монтевідео, Нагасакі, Поті, Ніл, Севілья, Сідней, Сомалі, Сочі, Анрі, Білло, Гальвані, Грімм, Дідро, Дізель, Овідій, Россіні.
и пишеться:
— у географічних назвах з кінцевими -ида, -ика: Антарктида, Атлантида, Флорида; Адріатика, Америка, Антарктика, Атлантика, Африка, Балтика, Корсика, Мексика;
— у географічних назвах після приголосних дж, ж, ч, ш, щ і ц перед приголосним: Алжир, Вашингтон, Вірджинія, Гемпшир, Жиронда, Йоркшир, Лейпциг, Сан-Франциско, Циндао, Чикаго, Чилі, але перед голосним і в кінці слова пишеться і: Віші, Шіофок.
— у географічних назвах із звукосполученням -ри- перед приголосним (крім j): Велика Британія, Крит, Мавританія, Мадрид, Париж, Рига, Рим, Цюрих та ін., але: Австрія, Ріо-де-Жанейро;
— в інших географічних назвах після приголосних д, т та в деяких випадках згідно з традиційною вимовою: Аддис-Абеба, Аргентина, Братислава, Кордильєри, Палестина, Пакистан, Скандинавія, Сардинія, Сиракузи, Сирія, Сицилія, Бразилія, Ватикан, Единбург, Єгипет, Єрусалим, Китай.
У наведених правилах чинного правопису простежуємо виразну тенденцію поширити правило дев'ятки на написання географічних назв. Застереження про «традиційну вимову», очевидно, некоректне, оскільки у відповідному пункті перелічено такі назви, для яких традиційною може бути вимова слова як з і, так і з и: чому не можлива вимова Аддіс-Абеба, Сіракузи? Якщо тверді шиплячі в українській мові справді передбачають вимову й відповідне написання слів з и (Шиллер, Ширак, Чипполіно), то інші приголосні, зокрема д, т, з, с, ц, р, утворюють нормативні звукосполучення як з і, так і з и. Тому цілком правомірно писати власні назви: Діксон, Діснейленд, Рів'єра, Сінгапур; Антігона, Гріг, Дітріх, Еврідіка, Інгрід, Іріда, Річард, Фрідріх, Сільва, Цірцея та ін.
Отже, українській мові властиві звукосполучення -ри- і -рі-. Усталене традиційне написання Арістотель, Арістофан відрізняє ці іншомовні назви від власних «українізованих» імен Аристарх, Аристид.
Так само написання Тібр, Тібет не суперечать звуковій будові української мови, а написані з літерою і ці слова графічно відрізняються від російських форм: Тибр, Тибет.
Дбаючи про відтворення української вимови іншомовних назв, варто враховувати й графічну специфіку української мови: адже саме літера і чітко вказує на українське написання іншомовної назви. /324/
Прямолінійне, формальне застосування наведених у правописі пунктів правила щодо всіх іншомовних особових і географічних назв призводить до порушення традиційних написань, до збільшення кількості варіантних форм у січасній мовній практиці. Різноманітні сучасні словники відбивають таку варіативність. Наприклад, послуговуючись правилом про графічне оформлення слів на -ика, укладачі лексикографічних довідників рекомендують писати власну географічну назву Аттика, тим самим заперечуючи традиційне написання цього слова українською мовою Аттіка. Зауважмо, що існує й загальна назва з іншим написанням відповідно до правила дев’ятки -аттик.
Закономірно, що в тексті правопису не можуть бути охоплені всі іншомовні власні назви, тому в поширенні й усталенні правописної норми значну роль відіграють саме лексикографічні праці, які мають ураховувати тенденцію змін і застосовувати сформульовані правила до нових запозичень. Щодо усталених написань, орфографічної традиції, утвердженої культурно-освітньою практикою, численними виданнями, то до таких змін треба ставитися дуже обережно. До речі, в чинному «Українському правописі» відповідні правила про написання и стосуються передусім географічних назв, тому особові найменування маємо передавати за традицією: Арістотель, Арістофан, Дідро, Евріпід, Едіп, Брати Грімм, Сізіф, Тіціан, Трістан, Ціцерон. Відповідне графічне оформлення перелічених назв робить їх упізнаваними й не суперечить звуковому й графічному образові української мови.