Морозяний передріздвяний вечір. сяйво найяскравішої зорі розсипалося блискітками по сріблистому снігу, ніжна поверхня якого, ще не помережана необережними слі колядників, нагадує чисте полотно… чисте, як сумління, як полум’я свічки, як скатертина, як краплина сльози на щоці маленького полазника, який загубився серед заметених хурделицею стежин, що ведуть до осель, і нагадують плетиво ліній долі на долоні. одна – лінія чи стежина серця, інша – розуму, а ще одна… а хіба це, зрештою, важливо, якими дорогами іти до мрії і скільки на це офірувати хвилин? день… місяць… рік… життя. аби лишень не манівцями, приспаної і знечуленої до рідного душі, загубленої у густих хащах самодостатності, де ой як важко віднайти бодай куточок для пісні, для колядки, для інших.
