Кожен з нас мріє зустріти справжнього друга, на якого можна покластися у скрутну мить. тільки як його розпізнати, цього друга? адже, коли в тебе все добре, коли ти щасливий, здоровий багатий, друзів довкола тебе - багато. і кожен переконує, що він - справжні і вірний. але, насправді, друг - не той, котрий з тобою у хвилини, коли тобі добре, коли ти щасливий. коли у твої двері постукала біда, коли ти справді потребуєш підтримки - моральної, фізичної, матеріальної, тільки тоді поруч з тобою залишиться вірний друг, готовий підставити своє плече. тому що ті, тимчасові, просто втечуть від тебе. їм не потрібен друг, якому треба , їх цікавлять лише ті, які будуть їм.
Іншу долю мало на україні мовне життя українського пролетаріату, точніше - українців-робітніків дореволюційного часу. ті з них, що являли собою пролетаріат у першому поколінні, були, як правило, вихідцями з селянства. їх вихідною мовною базою була говірка рідного села. але ця база не могла довго лишатися без змін: здійснюване українською мовою мовне життя робітника-українця, відірваного від мовної селянської стихії, з переселенням його (робітника) до зрусифікованого міста або заводського чи шахтарського селища, ставало ще вужчим, ніж мовне життя колишніх його односельчан. адже українською мовою такий робітник фактично міг користуватися тільки в своєму побуті, бо в усіх інших випадках (на виробництві, в різних установах, при зверненні до офіціальних осіб тощо) йому необхідно було користуватись російською мовою.