Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.
Але звичаї — це не відокремлене явище в житті народу, це — втілені в рух і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духову культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народної творчости. Саме тому народна творчість нерозривно зв’язана зі звичаями народу.
Звичаї народу — це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому.
Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Звичаї — це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичай а також мова — це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгою життя і розвитку кожного народу.
В усіх народів світу існує повір’я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу.
У нашого, українського народу існує повір’я, що від тих батьків, які не дотримуються звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками.
Вовкулака — це завжди понурий, завжди чимось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає.
Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити своїх дітей звичаїв — це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові.
Наша Україна велика. Українці розселені на багатьох сотнях кілометрів від Кубані по Сян і ще донедавна були розірвані різними державними кордонами. Живе на Україні 45 мільйонів людности, які, на щастя, мають більше звичаєвих особливостей спільних, ніж різних.
Коли ми почнемо приглядатися, то побачимо, що звичаї нашого народу на диво між собою близькі. Хто його знає, чи не є саме ця близькість звичаїв тим цементуючим матеріалом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які працюють на руйнування єдности нашого народу.
Усна народна творчість також може служити класичним прикладом єдности між усіма українськими землями. Ця спільність мови та звичаїв завжди була тими вузлами, які зв’язували наш народ, коли він був штучно поділений державними кордонами. Не випадково в Україні існує повір’я, що духи всіх дітей — живих і мертвих, забутих і без вісти пропалих — на Святий Вечір злітаються до своїх матерів на таємну вечерю, і ніякі віддалі, кордони, кам’яні мури і залізні брами цьому перешкодити не можуть.
Як бачимо, звичаєвий обряд «Святої Вечері» символічно об’єднує всіх людей, що належать до одного народу, однієї нації.
"аліса в країні чудес" дуже цікава казка, і якщо в ній не видно моралі, то тільки на перший погляд. насправді ця казка може навчити дитину, та й дорослого, дуже багато чому.
перш за все, ця казка вчити ніколи не втрачати самовладання і зіткнувшись з незрозумілим і може бути навіть неможливим не губитися, а прийняти нові реалії такими як є і знайти спосіб виживання в такій ситуації. скільки ми бачимо фільмів або читаємо книг, коли герої стикаються з чимось містичним і фантастичним і губляться, в паніку, божеволіють. аліса просто прийняла казковий світ як реальний і відмінно в ньому влаштувалася. звичайно, на саме справі невелика ймовірність зустріти чеширского кота або провалитися в кролячу нору, але гнучкість психіки може вижити і в нашому реальному світі, не здатися перед виникаючими труднощами, а всюди знайти щось позитивне.
"аліса в країні чудес" вчить тому, що в світі немає нічого неможливого, а для дитини це дуже важливо, дозволяє зберегти віру в себе і в свої сили.
казка ця дуже добра, в ній немає жодного лиходія, і це також дуже добре. всі ми за своїм бачимо світ і якщо для нас він складається з одних злодіїв і грубіянів, то так воно і виявиться в підсумку, як не дивно. якщо ж ми помічаємо тільки хороше і красиве, то так воно і буде насправді. у справедливості цього я завжди переконувалася.
Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.
Але звичаї — це не відокремлене явище в житті народу, це — втілені в рух і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духову культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народної творчости. Саме тому народна творчість нерозривно зв’язана зі звичаями народу.
Звичаї народу — це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому.
Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Звичаї — це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичай а також мова — це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгою життя і розвитку кожного народу.
В усіх народів світу існує повір’я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу.
У нашого, українського народу існує повір’я, що від тих батьків, які не дотримуються звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками.
Вовкулака — це завжди понурий, завжди чимось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає.
Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити своїх дітей звичаїв — це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові.
Наша Україна велика. Українці розселені на багатьох сотнях кілометрів від Кубані по Сян і ще донедавна були розірвані різними державними кордонами. Живе на Україні 45 мільйонів людности, які, на щастя, мають більше звичаєвих особливостей спільних, ніж різних.
Коли ми почнемо приглядатися, то побачимо, що звичаї нашого народу на диво між собою близькі. Хто його знає, чи не є саме ця близькість звичаїв тим цементуючим матеріалом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які працюють на руйнування єдности нашого народу.
Усна народна творчість також може служити класичним прикладом єдности між усіма українськими землями. Ця спільність мови та звичаїв завжди була тими вузлами, які зв’язували наш народ, коли він був штучно поділений державними кордонами. Не випадково в Україні існує повір’я, що духи всіх дітей — живих і мертвих, забутих і без вісти пропалих — на Святий Вечір злітаються до своїх матерів на таємну вечерю, і ніякі віддалі, кордони, кам’яні мури і залізні брами цьому перешкодити не можуть.
Як бачимо, звичаєвий обряд «Святої Вечері» символічно об’єднує всіх людей, що належать до одного народу, однієї нації.
"аліса в країні чудес" дуже цікава казка, і якщо в ній не видно моралі, то тільки на перший погляд. насправді ця казка може навчити дитину, та й дорослого, дуже багато чому.
перш за все, ця казка вчити ніколи не втрачати самовладання і зіткнувшись з незрозумілим і може бути навіть неможливим не губитися, а прийняти нові реалії такими як є і знайти спосіб виживання в такій ситуації. скільки ми бачимо фільмів або читаємо книг, коли герої стикаються з чимось містичним і фантастичним і губляться, в паніку, божеволіють. аліса просто прийняла казковий світ як реальний і відмінно в ньому влаштувалася. звичайно, на саме справі невелика ймовірність зустріти чеширского кота або провалитися в кролячу нору, але гнучкість психіки може вижити і в нашому реальному світі, не здатися перед виникаючими труднощами, а всюди знайти щось позитивне.
"аліса в країні чудес" вчить тому, що в світі немає нічого неможливого, а для дитини це дуже важливо, дозволяє зберегти віру в себе і в свої сили.
казка ця дуже добра, в ній немає жодного лиходія, і це також дуже добре. всі ми за своїм бачимо світ і якщо для нас він складається з одних злодіїв і грубіянів, то так воно і виявиться в підсумку, як не дивно. якщо ж ми помічаємо тільки хороше і красиве, то так воно і буде насправді. у справедливості цього я завжди переконувалася.