Літнє сонце поступово підбивалося до полудня. Воно торкалося лагідним промінням вершечків дерев, далі стало проникати все нижче, сипнувши своїх іскор аж на нижнє гілля могутніх велетнів- дубів. І від цього листочки стали ніби прозорими від такої позолоти. Сонце по-приятельськи обняло могутні плечі богатирів, пробігло промінчиками аж до землі й ніби ненароком завмерло серед розмаїтості різнотрав'я: тут і лугові завсідники гусячі лапки, і подорожники зі свічками ніжно-рожевих квітів, і з величавою білою короною деревій. Трав'яний килим зі строкатим візерунком прослався біля підніжжя лісових велетнів, ніби вшановуючи їхню велич. Здається, що й вітер принишк, замилувавшись такою красою. Стоять три дуби-велетні ніби побратими, які охороняють діброву з підлітками-дубочками, що видніються неподалік. І стільки в цьому краси, величі, що хочеться довго-довго милуватися такою картиною, — літо в розпалі.