У моїй родині живе загальна улюблениця — кішка Ліза. Зараз я вже не уявляю, що її колись не було в нашому домі, що колись ми жили без Лізи, — такою важливою істотою вона для нас стала. Але ще кілька років тому ми не думали ні про яку кішку . Правда, я постійно просила у мами дозволу завести якусь тварину, але вона була непохитна. І от якось раз ми виявили в під’їзді крихітну грудочку, яка тикала усім у ноги, шукаючи до та захисту. Спочатку мама винесла цій істоті теплого молока, а потім вже не змогла її залишити напризволяще. Так у нашому житті з’явилася Ліза. Спочатку вона була невизначеного кольору, худа і болюча. Але поступово, завдяки турботам моєї мами й увазі всієї нашої родини, ця істота перетворилася на чудову красуню, яку наш тато назвав Лізою. Мені здається, це ім’я підходить моїй улюблениці якнайкраще. У неї біла пухнаста шерсть, бірюзово -зелені очі та пишний рожевий носик і подушечки лапок. Моя улюблена кішка дуже пластична і граціозна, любить пострибати і пограти зі своєю улюбленою «мишкою ». З вигляду Ліза — сама доброта, однак це далеко не так. Ця розумна кішка володіє непростим характером, любить пустувати і навіть напаскудити. Але ми все одно її дуже любимо, тому прощаємо їй все. Так, Ліза ніколи не буде спілкуватися з тими, хто їй не подобається. Якщо до неї нечемно звертатися, вона може зашипіти або навіть подряпати. Але моя бабуся каже, що кішка завжди відчуває хороших людей і ні за що їх не скривдить. Тому нечемні гості нехай нарікають на себе. Крім того, Ліза дуже незалежна і самостійна. Вона може цілий день займатися своїми справами, не звертаючи на нас ніякої уваги, і підійде приголубитися тільки тоді, коли сама цього захоче. Але якщо їй щось потрібно, то ця ласунка завжди доб’ється свого — жодне серце не може встояти проти такої красуні. Бабуся називає Лізу природним барометром — вона допомагає їй передбачати погоду. Так, ми завжди дізнаємося, коли наближаються холода, — тоді Ліза спить, згорнувшись калачиком і заховавши ніс. А ще бабуся стверджує, що кішки здатні « намивати гостей». Тому, коли Ліза сидить на порозі і вмивається, бабуся передрікає, що з’являться гості. І дійсно, іноді вони приходять. А одного разу Ліза врятувала всю нашу сім’ю від загибелі. Вночі у нас почався витік газу і ніхто нічого не відчув, сплячи міцним сном. Але Ліза почала ходити з кімнати в кімнату і голосно кричати. Крізь сон мама кілька разів покрикувала на кішку, але коли прокинулася, то зрозуміла, чому Ліза не могла заспокоїтися. Вчасно мама закрила газ, вивела всіх на вулицю і провітрила квартиру. Так , завдяки Лізі, ми залишилися живі. Відтоді вся наша сім’я ще більше любить цю кішку, вважаючи її повноправним членом сім’ї. Зараз Ліза вже доросла. У неї кілька разів були кошенята, яких ми дружно всі разом прилаштовували «в добрі руки». Думаю, коли Ліза стане старою, ми залишимо собі одного кошеня, що буде дуже схоже на свою маму. Щоб наша дорога кішка завжди була поруч з нами … Сподіваємось наданий вище художній твір на українській мові про опис домашньої тварини — кота допоміг у написані власного твору про свою улюбленицю.
Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.