Агато століть тому, людина цілком залежала від природи. Вона була безпорадною перед сильною зливою, пожежами лісів, виверженнями вулканів… Але вона жила в єдності з природою. Вона була вдячною за їжу, що давав оточуючий світ, та за придатні умови для існування. Людина була чутливіша для природних ритмів, адже їй це допомагало вижити та пристосуватися до можливих природних змін. Сьогодні здається, що людина нарешті перестала залежати від природі. Ми починаємо вірити в ілюзію, що нібито ми самі по собі, окремо від неї, що ми підкорили її, поставили собі на службу. Цьому здебільшого сприяє технічний прогрес. Ми навчилися створювати геніальні механізми, модифікувати їжу з незрозуміло чого, ми влізли навіть у ДНК людини та програмуємо її генетичний код, ми навчилися створювати дітей «під заказ» - з пробірки. Та чи це дає нам привід для гордості? Насправді ми залишилися на рівні доісторичних людей, з однією різницею, що майже остаточно втратили зв'язок з природою. Ми також безпорадні перед обличчям стихійних лих. Проти цунамі, потужних землетрусів або торнадо безсилі усі наші наукові розробки. Ми в змозі лише приблизно передбачити час катастрофи, але не знешкодити її. Вулкани, що вивергаються й сьогодні,і також не питають для цього дозволу. А ми тільки й встигаємо евакуювати наступну порцію жителів небезпечних регіонів. Можливо, пора забути про свою надуману велич, відволіктися від своїх новомодних гаджетів та повернутися обличчям до Землі, природи та нарешті усвідомити, що ми є одним цілим. Ми пов’язані глибше, ніж можемо собі уявити. Ми маємо шанувати її, берегти та любити. Можливо тоді, і самі нарешті зможемо еволюціонувати як вид.
