Зимовий ранок надзвичайно красивий, особливо в гарну погоду. З самого ранку, як правило, дерева вкриті інеєм. Мов зачаровані, вони стоять в сріблі. Але як тільки починає підніматися сонце, то все змінюється. Дерева вже усипані мільйонами різнобарвних діамантів, які так і іскряться.Взимку вранці на багато прохолодніше, мороз ще тримається. Ідеш по вулиці, і сніг під ногами скрипить. На небі ще горять зірки. Сонце вже починає підніматися, але на небосхилі, як і раніше висить застиглий місяць. Здається, що йому так холодно, що він з місця не може зрушитися. Але тут йому на до приходить сонце, яке зігріває його своїми променями і він починає поступово опускатися за горизонт.Сонце осяває своїми променями обрій, забарвлюючи його в холодний рожевий колір. Зимове ранкове небо не так красиве як влітку, тут немає хмар і зовсім мало фарб.Чим вище піднімається сонце, тим тепліше стає. Воно немов руйнує зимові чари Снігової королеви, яка навела за ніч порядок у своєму царстві.На небі поступово тануть зірки, але ввечері, як тільки почне заходить сонце, вони знову заіскряться холодним світлом.Зимовий ранок надзвичайно тихий, здається, що ніхто не хоче порушувати цю ідилію, але от приходить новий день і життя знову кипить.
Тарас Шевченко в колі його сучасників був, як відомо, художником і поетом, бардом і дисидентом, солдатом і засланцем. Він не був ні політичним лідером, ні вождем суспільного чи народного руху, ні поводирем гайдамаків-повстанців.Водночас за суттю всього зробленого ним, за підсумком усього життя став набагато більшим – Великим Кобзарем, котрий "отверз уста" "німим братам своїм" і заповів нам жити "в своїй хаті", де "своя й правда, і сила, і воля".Для розтерзаної імперіями і пригнобленої кріпацьким гнітом України це була, кажучи сучасною мовою, програма політичного, соціального й національно-культурного визволення, проект розбудови незалежної держави. Саме тому Шевченко став духовним Мойсеєм українського відродження. І такими залишаться його роль і значення в історії України назавжди.Однак треба пам’ятати й цінувати його і як людину, котрій випала стражденна доля. І саме як людині маємо простити йому "вольності", слабості, а може, й гріхи. І не кидати в нього камінь, бо казав Ісус Христос: хто без гріха, той нехай першим кине в мене камінь.Сьогодні ж, як відомо, є не лише бажаючі кидати каміння в Шевченка, а й новоявлені герострати, які роблять недолугі спроби спалити його всього. Не виходить. І не вийде. Бо є поезія Кобзаря, в якій виражена душа народу. І найперше – в ній виражена любов до України.Важко навіть назвати іншого українця, для котрого ця любов була б такою абсолютною, вселенською, непорівнянною ні з чим сущим:Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що прокляну святого бога, За неї душу погублю!Знаю, яку бурю дискусій викликали й досі викликають ці слова і в ортодоксів віри, і в атеїстів, і в усіх шанувальників творчості Тараса Шевченка. Втім, це інше питання – про Бога, про святу віру. Тут говоримо про українську національну ідею, зміст якої чимало наших політиків, політологів і різних щирих патріотів і досі з’ясовують.Однак що дивно – навіть не згадуючи при цьому Кобзаря! Хоча цілком очевидно і зрозуміло, що витоки, суть і зміст національної ідеї – це передусім любов до своєї Вітчизни. І не просто любов, а й уболівання за її долю, за свій народ:Світе тихий, краю милий, Моя Україно! За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?Актуальність цих рядків, як і загалом поезії Тараса Шевченка, за понад півтора століття не тільки не втрачена, а, навпаки, лише зросла. Адже коли перечитуєш цей та інші вірші, душа крається і болить.Не лише за історію України, а й за її сьогодення. Справді, усім щедра та багата, вона знову розрита-сплюндрована, вкотре пограбована. Тільки вже не чужими, а своїми "копачами".Майже вісімнадцять років, як проголошено незалежність України, а у нас ніяк не закінчиться те ненаситне первісне накопичення, "накопування", "прихватизація", дерибан. Уже чи не вся Україна – як розрита могила, а кінця-краю тому копанню й переділу-рейдерству не видно.А що ж ми, "маленькі українці", одвічні гречкосії? Знову терпимо-потерпаємо – хто здирство "не так тіїх панів, як тіїх підпанків" (Шевченко), а хто й наругу "пропорційної" до них влади.Тепер ледь не в кожного другого власника фірми – тіньовий оборот і свій "трудовий кодекс".У Херсоні голодні робітники, з блідими схудлими обличчями – вже майже півроку без зарплати – захоплюють від безвиході не лише адмінбудівлі заводу, а й місцевої влади. На Київщині, у Бориспільському районі, у селі з красивою назвою Щасливе селяни два роки не можуть повернути вкрадену землю, і жодна влада не до У Криму, в селищі Мирному, вже не стукають у двері господаря з ордером прокурора, а спершу кидають гранату.І куди не поїдеш по Україні – отакі-то тепер "мирні" і "щасливі" міста і села – страшні наші "херсони"! З ким не поговориш – скрізь безгрошів’я, безробіття, безнадія. Хто терпить холод, а хто й голод. Кому ліки ні на що купити, а кому нічим і ніяк дістатись до далекої лікарні.Походами на Київ відстоюють свої права водії, пекарі, аптекарі, малі підприємці. Знову готуються до походу шахтарі. А як "ощасливлює" жителів самої столиці київська міська влада на чолі з Черновецьким, встановивши воістину космічні побори за все на світі – за собак, за кішок, за вхід на цвинтар тощо – ні в казці не розповісти, ні пером описати."Німці такого під час окупації не витворяли", – так тепер кажуть про "рідну" владу старожили Києва.Зрозуміло, не від щасливОтож, коли у ка були й думка, і воля єдині – навіть князь тікав від справедливої кари у Тмутараканські землі.Очевидно, що нам вельми бракує цих принципів народної демократії. Переконаний, що саме вони, доповнені найсучаснішими нормами, і мають стати серцевиною новітньої
Що прокляну святого бога,
За неї душу погублю!Знаю, яку бурю дискусій викликали й досі викликають ці слова і в ортодоксів віри, і в атеїстів, і в усіх шанувальників творчості Тараса Шевченка. Втім, це інше питання – про Бога, про святу віру. Тут говоримо про українську національну ідею, зміст якої чимало наших політиків, політологів і різних щирих патріотів і досі з’ясовують.Однак що дивно – навіть не згадуючи при цьому Кобзаря! Хоча цілком очевидно і зрозуміло, що витоки, суть і зміст національної ідеї – це передусім любов до своєї Вітчизни. І не просто любов, а й уболівання за її долю, за свій народ:Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?Актуальність цих рядків, як і загалом поезії Тараса Шевченка, за понад півтора століття не тільки не втрачена, а, навпаки, лише зросла. Адже коли перечитуєш цей та інші вірші, душа крається і болить.Не лише за історію України, а й за її сьогодення. Справді, усім щедра та багата, вона знову розрита-сплюндрована, вкотре пограбована. Тільки вже не чужими, а своїми "копачами".Майже вісімнадцять років, як проголошено незалежність України, а у нас ніяк не закінчиться те ненаситне первісне накопичення, "накопування", "прихватизація", дерибан. Уже чи не вся Україна – як розрита могила, а кінця-краю тому копанню й переділу-рейдерству не видно.А що ж ми, "маленькі українці", одвічні гречкосії? Знову терпимо-потерпаємо – хто здирство "не так тіїх панів, як тіїх підпанків" (Шевченко), а хто й наругу "пропорційної" до них влади.Тепер ледь не в кожного другого власника фірми – тіньовий оборот і свій "трудовий кодекс".У Херсоні голодні робітники, з блідими схудлими обличчями – вже майже півроку без зарплати – захоплюють від безвиході не лише адмінбудівлі заводу, а й місцевої влади. На Київщині, у Бориспільському районі, у селі з красивою назвою Щасливе селяни два роки не можуть повернути вкрадену землю, і жодна влада не до У Криму, в селищі Мирному, вже не стукають у двері господаря з ордером прокурора, а спершу кидають гранату.І куди не поїдеш по Україні – отакі-то тепер "мирні" і "щасливі" міста і села – страшні наші "херсони"! З ким не поговориш – скрізь безгрошів’я, безробіття, безнадія. Хто терпить холод, а хто й голод. Кому ліки ні на що купити, а кому нічим і ніяк дістатись до далекої лікарні.Походами на Київ відстоюють свої права водії, пекарі, аптекарі, малі підприємці. Знову готуються до походу шахтарі. А як "ощасливлює" жителів самої столиці київська міська влада на чолі з Черновецьким, встановивши воістину космічні побори за все на світі – за собак, за кішок, за вхід на цвинтар тощо – ні в казці не розповісти, ні пером описати."Німці такого під час окупації не витворяли", – так тепер кажуть про "рідну" владу старожили Києва.Зрозуміло, не від щасливОтож, коли у ка були й думка, і воля єдині – навіть князь тікав від справедливої кари у Тмутараканські землі.Очевидно, що нам вельми бракує цих принципів народної демократії. Переконаний, що саме вони, доповнені найсучаснішими нормами, і мають стати серцевиною новітньої