Прекрсиві, неповторні раннього літа поля в лісостепу! Їх золотять потоки яскравого проміння, а гаряче повітря переливається хвилями.
Наливаються соками колоски жита й пшениці. Розцвітають на схилах і підгір"ях соняшники. Створюється враження ніби впали з неба на землю тисячі сонниць.
Милують око ставки й озера, що виблискують срібною гладдю в долинах, стоять біля води задумливі гії. Загоряється червоним намистом калина, і в"ється на вільшині перламутровими китицями хміль.
Донецький степ чарівний і величний. Нині до первозданної краси південного степу прилучились золоті моря врожаю.
Здавалося, ще вчора ви жартували, сміялися, плакали разом, будували спільні плани на життя, інколи сперечалися чи навіть конфліктували, а сьогодні особливий світ, наповнений присутністю рідної людини, перестав існувати.
"Назавжди" – те, що відмовляється сприйняти наша свідомість і що змушує нас почуватися безпомічними, повсякчас шукаючи відповіді на запитання: "Чому це сталося саме з нею/ним?".
Тримайся, ми разом з тобою. А Микита буде нас оберігати на небесах.
Объяснение:
Прекрсиві, неповторні раннього літа поля в лісостепу! Їх золотять потоки яскравого проміння, а гаряче повітря переливається хвилями.
Наливаються соками колоски жита й пшениці. Розцвітають на схилах і підгір"ях соняшники. Створюється враження ніби впали з неба на землю тисячі сонниць.
Милують око ставки й озера, що виблискують срібною гладдю в долинах, стоять біля води задумливі гії. Загоряється червоним намистом калина, і в"ється на вільшині перламутровими китицями хміль.
Донецький степ чарівний і величний. Нині до первозданної краси південного степу прилучились золоті моря врожаю.
Кому: Ірині Стельмах
м. Рівне
Від: Каміли Неділько
м. Луцьк
Текст телеграми:
Прийми мої щирі співчуття, Ірино.
Здавалося, ще вчора ви жартували, сміялися, плакали разом, будували спільні плани на життя, інколи сперечалися чи навіть конфліктували, а сьогодні особливий світ, наповнений присутністю рідної людини, перестав існувати.
"Назавжди" – те, що відмовляється сприйняти наша свідомість і що змушує нас почуватися безпомічними, повсякчас шукаючи відповіді на запитання: "Чому це сталося саме з нею/ним?".
Тримайся, ми разом з тобою. А Микита буде нас оберігати на небесах.
Такого типу?