На дворі була страшна злива. Важкі краплі з гуркотом падали на підвіконня. На дворі булосвітло, майже як вдень, від блискавок. У каміні горить вогонь. Саме час для того, аби закутавшись в покривало, слухати цікаві або страшні історії. Як і завжди, дядько Степан збирає всіх дітлахів навколо себе і розпочинає свою розповідь: " Колись, коли я ще був юнцем, ми завжди на Івана Купала ходили до річки з дівчатами. Пускали на воду вінки і стрибали через вогнище. От і цього року ми вирішили святкувати це свято на березі. Я одягнувся у святкове вбрання: святкова вишиванка, штани і гарні, майже нові чоботи. Мати поблагословила на дорогу і я пішов по селу співаючи і скликаючи хлопців і дівчат. Усі мої друзі миттю вибігали зі своїх домівок, ставали коло мене і підспівували "наші пісні". Всі, навіть бідніші від інших, були гарно вдягнені, бо це було велике свято в наш час. Почали збігатись дівчата. В своїх нових вишиваних платтях, вони починали підспівувати своїми неймовірно-ніжними голосами. Усе це було схоже на спів професійного хору. Прийшовши на берег, ми з хлопцями відразу почали збирати хмиз для вогнища. А дівчата збирали найгарніші квіти в лугу для своїх вінків. Уже й вогонь палає і віночки сплетені, як тут ми помітили, що Михайла не вистачає. - Він же йшов з нами? - розгублено запитала Марічка. - Здається... - не второпав Іван. - Ой, людоньки, напевне його вкрали русалки! - сказала Олена, вона в нас вірила у все, про що тріпають люди. - Що ти мелеш?! - гиркнув Василь. - Чого віриш у всіляку дурницю? - Але... - ледь стримуючи сльози відказала Оленка. - Не сваріться! - втрутилась Тетянка - Зараз всі дружно підемо його шукати. Напевне, пішов глибше в ліс та й заблукав. Усі погодились, розбились на пари, щоб самому не йти, ніч все таки, і відправились на пошуки. Мені тоді випало йти з Катрею. Розумна дівка, гарна і не вірить у всяку нісенітницю. Йшли ми мовчки, аж тут: - Поглянь-но тільки. - звернула вона увагу. - Як гадаєш, що це? - вирішив порадитись я. - Схоже на сліди. - відповіла вона швидко й невимушено - Ходімо скоріш туди! - вона вказала напрямок, куди вели сліди. - Може покличемо інших? - Ти, що, злякався? - лукаво посміхаючись, запитала Катря. - Чому ти так вирішила? - і я побрів за нею. Пробираючись усе далі в ліс, ми помітили, що в кущах щось рухається. Я відразу вирішив, що це змія або ще яка звірина. Та дівчина не повірила і вирішила перевірити. Чесно сказати, це дуже добре, що вона наполягла на своєму, бо в кущах лежав Михась. Обіймаючи декілька гілочок хмизу, він спав, пошептуючи щось собі під носа. Ми з Катрею вирішили покликати усіх. І коли компанія була в повному складі, хлопець прокинувся. Спіймавши на собі наші погляди, він сором"язливо встав і мовчки пішов до берега. Всі йшли сміючись,бо не розуміли: як можна заснути посеред лісу? І ми з Катрею посміхаючись поглядали один на одного. Зізнаюсь, вона припала мені до душі. Після такої пригоди святкувати було ще веселіше. Дівчата спустили свої прекрасні віночки на воду і довго споглядали, як ті пливли за течією. А ми з хлопцями стрибали через вогнище і коли підійшли дівчата, я несподівано сам для себе схопив Катрю під руку і потягнув її до вогню. З тих пір ми часто проводили з нею час й завжди були разом". - закінчив свою розповідь дядечко. - Дядьку Степане, - раптом сказала Світланка - а Катря - це наша тітонька Катя? - Так діти мої. - посміхнувся дядько. - Я ж казав: "з тих пір ми з нею разом".
Україна- вільна, незалежна, мальовнича країна.Бути її частинкою- гордість. Але що означає любити свою країну? Це означає шанувати її історію, відстоювати її честь та поважати народ.На мою думку, не можна бути справжнім українцем, не знаючи мови. Кожен свідомий громадянин повиннен добре знати державну мову та володіти нею.Звичайно, не обо*язково завжди спілкуватися нею у наш час, але знати її- потрібно.Тим паче, українська мова дуже милозвучна и приємна. Нею спілкуватися одне задоволення. Тож давайте вивчати рідну мову , плекати, берегти і розмовляти нею!
" Колись, коли я ще був юнцем, ми завжди на Івана Купала ходили до річки з дівчатами. Пускали на воду вінки і стрибали через вогнище. От і цього року ми вирішили святкувати це свято на березі.
Я одягнувся у святкове вбрання: святкова вишиванка, штани і гарні, майже нові чоботи. Мати поблагословила на дорогу і я пішов по селу співаючи і скликаючи хлопців і дівчат. Усі мої друзі миттю вибігали зі своїх домівок, ставали коло мене і підспівували "наші пісні". Всі, навіть бідніші від інших, були гарно вдягнені, бо це було велике свято в наш час. Почали збігатись дівчата. В своїх нових вишиваних платтях, вони починали підспівувати своїми неймовірно-ніжними голосами. Усе це було схоже на спів професійного хору.
Прийшовши на берег, ми з хлопцями відразу почали збирати хмиз для вогнища. А дівчата збирали найгарніші квіти в лугу для своїх вінків. Уже й вогонь палає і віночки сплетені, як тут ми помітили, що Михайла не вистачає.
- Він же йшов з нами? - розгублено запитала Марічка.
- Здається... - не второпав Іван.
- Ой, людоньки, напевне його вкрали русалки! - сказала Олена, вона в нас вірила у все, про що тріпають люди.
- Що ти мелеш?! - гиркнув Василь. - Чого віриш у всіляку дурницю?
- Але... - ледь стримуючи сльози відказала Оленка.
- Не сваріться! - втрутилась Тетянка - Зараз всі дружно підемо його шукати. Напевне, пішов глибше в ліс та й заблукав.
Усі погодились, розбились на пари, щоб самому не йти, ніч все таки, і відправились на пошуки. Мені тоді випало йти з Катрею. Розумна дівка, гарна і не вірить у всяку нісенітницю. Йшли ми мовчки, аж тут:
- Поглянь-но тільки. - звернула вона увагу.
- Як гадаєш, що це? - вирішив порадитись я.
- Схоже на сліди. - відповіла вона швидко й невимушено - Ходімо скоріш туди! - вона вказала напрямок, куди вели сліди.
- Може покличемо інших?
- Ти, що, злякався? - лукаво посміхаючись, запитала Катря.
- Чому ти так вирішила? - і я побрів за нею.
Пробираючись усе далі в ліс, ми помітили, що в кущах щось рухається. Я відразу вирішив, що це змія або ще яка звірина. Та дівчина не повірила і вирішила перевірити. Чесно сказати, це дуже добре, що вона наполягла на своєму, бо в кущах лежав Михась. Обіймаючи декілька гілочок хмизу, він спав, пошептуючи щось собі під носа. Ми з Катрею вирішили покликати усіх. І коли компанія була в повному складі, хлопець прокинувся. Спіймавши на собі наші погляди, він сором"язливо встав і мовчки пішов до берега. Всі йшли сміючись,бо не розуміли: як можна заснути посеред лісу? І ми з Катрею посміхаючись поглядали один на одного. Зізнаюсь, вона припала мені до душі.
Після такої пригоди святкувати було ще веселіше. Дівчата спустили свої прекрасні віночки на воду і довго споглядали, як ті пливли за течією. А ми з хлопцями стрибали через вогнище і коли підійшли дівчата, я несподівано сам для себе схопив Катрю під руку і потягнув її до вогню. З тих пір ми часто проводили з нею час й завжди були разом". - закінчив свою розповідь дядечко.
- Дядьку Степане, - раптом сказала Світланка - а Катря - це наша тітонька Катя?
- Так діти мої. - посміхнувся дядько. - Я ж казав: "з тих пір ми з нею разом".
Але що означає любити свою країну? Це означає шанувати її історію, відстоювати її честь та поважати народ.На мою думку, не можна бути справжнім українцем, не знаючи мови. Кожен свідомий громадянин повиннен добре знати державну мову та володіти нею.Звичайно, не обо*язково завжди спілкуватися нею у наш час, але знати її- потрібно.Тим паче, українська мова дуже милозвучна и приємна. Нею спілкуватися одне задоволення.
Тож давайте вивчати рідну мову , плекати, берегти і розмовляти нею!