Роман у віршах «Маруся Чурай» — твір багатогранний, у ньому поєднане й епічне начало (історичні відомості), й ліричне (глибокі почуття героїв), і філософське підґрунтя.
...Велике діло — писані слова! Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров'ю на своїй землі. Ми пишем плугом, шаблею, мечем, Піснями і невільницьким плачем.
Історія — складна річ. Скільки ми знаходимо різночитань, гіпотез, думок щодо історичного процесу, багато суперечностей і в документах, а ще більше суперечностей в інтерпретації цих документів, скільки перекручень зазнала історія з боку ідеологічних доктрин... То де ж шукати справжню історію? Напевне, саме «на своїй землі», написану плугом, шаблею, мечем і піснями, надзвичайною кількістю прекрасних шедеврів пісенної творчості, що їх створив український народ. Саме таку живу, піснями писану історію відображує у романі «Маруся Чурай» Ліна Костенко.
Зображений у романі історичний час — доба Хмельниччини, XVII століття — є суперечливим часом... Хоч який історичний час в багатостраждальній історії нашого народу не був суперечливим? Дослідники стверджують, що зафіксовано близько 200 000 українських народних пісень. Мені навіть важко уявити таку кількість! 200 000 пісень, кожна має свій сюжет (якщо не подієвий, то сюжет ліричний), кожна була кимсь складена і стільки разів виконана різними людьми, поки усталилася, стала народною! Якщо приблизно підрахувати, виходить, що для того, щоб проспівати усі українські народні пісні, якщо співати одну пісню на день, не повторюючись, необхідно близько 550 років!..
Відповідно, кожна більш-менш важлива подія в житті нашого народу супроводжувалася піснями, виспівано було кожну радість і кожен біль... Тож не дивно тепер, що звичайна дівчина із талантом до співу стала справжньою національною героїнею, символом, людиною з легенди... Багато уваги поетеса приділяє і звичайним людським почуттям, хоча чи можна назвати святе почуття любові звичайним? Історія кохання Марусі та Гриця також ніби взята з народних пісень...
У романі «Маруся Чурай» майстерно поєднується історичне, ліричне та філософське. Григір Тютюнник колись сказав: «Пісня — це коли душа сповідається»... І насправді, пісні Марусі Чурай є сповіддю її душі і водночас сповіддю народної душі, бо в них вона відображує не тільки власні переживання, але й народні звичаї та вірування, історичні події, легенди про битви та походи.
Мені сподобався роман «Маруся Чурай» зокрема й тим, що він є по-справжньому близьким мені твором: хоч у романі немає пафосу та урочисто піднесених слів, він є патріотичним та українським до останнього свого рядка. Картини народної вдачі, обрядів, героїчних походів та боротьби за свободу, картини української природи — все це поєднується гармонійно та поетично в єдину неповторну картину. Маруся Чурай бачить свою землю, і її бачення мені дуже імпонує:
Усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — Україна. Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори.
«Софіївка», яку називають «Уманським дивом», знаходиться в стародавньому українському місті Умань. Наприкінці XVIII ст. за наказом Ф. Потоцького на берегах річки Камінки було закладено чудовий парк. Так з’явилася «Софіївка» — одна з видатних пам’яток садово-паркового мистецтва«Софіївка» нагадує своєрідну галерею картин, створених спільно природою і людиною, настільки майстерних, що важко визначити, кому з цих двох творців належить першість. Цей напрочуд мальовничий куточок називають казковим — таке тут усе поетичне, вишукано-мистецьке. Є тут і Єлісейські поля, й англійський парк з колекцією рослин, завезених з багатьох країн світу. Кавказька гірка немов переносить нас у сонячну Грузію. Розкішні павільйони й альтанки, кам’яні гроти, каскади, підземний водяний тунель. Скрізь нас зачаровує срібляста симфонія води, зелена ошатність дерев і кущів.«Софіївка» чудова за будь-якої пори року. І тоді, коли вона у весняному цвітінні, запорошена рожево-білими пелюстками, і спекотного літнього дня, коли над галявами дібров виснуть аромати сухого різнотрав’я, а тінисті алеї кличуть у приємну прохолоду. І золотої осені, коли падає жовто-рожеве листя, а ранками іній засріблює пожухлі трави. Гарна вона і в зимове безгоміння, коли великий обмерзлий водоспад нагадує гігантський айсберг, а сірі крутолобі скелі одягають снігові шапки.Усі, хто бував у парку, захоплювалися його красою, оригінальністю й художньою довершеністю ландшафтних композицій, адже жодна з них не схожа на іншу.Дивлячись на цю неземну красу, важко уявити, що колись тут стримів лише лисий пагорб, поблизу якого протікала річка Камінка. її береги були всіяні великими, хаотично розкиданими гранітними каменями. Біля підніжжя пагорба росли дві дикі груші та декілька верб. А все навкруги було загромаджене кам’яними брилами, вкритими мохом.
...Велике діло — писані слова!
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров'ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
Піснями і невільницьким плачем.
Історія — складна річ. Скільки ми знаходимо різночитань, гіпотез, думок щодо історичного процесу, багато суперечностей і в документах, а ще більше суперечностей в інтерпретації цих документів, скільки перекручень зазнала історія з боку ідеологічних доктрин... То де ж шукати справжню історію? Напевне, саме «на своїй землі», написану плугом, шаблею, мечем і піснями, надзвичайною кількістю прекрасних шедеврів пісенної творчості, що їх створив український народ. Саме таку живу, піснями писану історію відображує у романі «Маруся Чурай» Ліна Костенко.
Зображений у романі історичний час — доба Хмельниччини, XVII століття — є суперечливим часом... Хоч який історичний час в багатостраждальній історії нашого народу не був суперечливим? Дослідники стверджують, що зафіксовано близько 200 000 українських народних пісень. Мені навіть важко уявити таку кількість! 200 000 пісень, кожна має свій сюжет (якщо не подієвий, то сюжет ліричний), кожна була кимсь складена і стільки разів виконана різними людьми, поки усталилася, стала народною! Якщо приблизно підрахувати, виходить, що для того, щоб проспівати усі українські народні пісні, якщо співати одну пісню на день, не повторюючись, необхідно близько 550 років!..
Відповідно, кожна більш-менш важлива подія в житті нашого народу супроводжувалася піснями, виспівано було кожну радість і кожен біль... Тож не дивно тепер, що звичайна дівчина із талантом до співу стала справжньою національною героїнею, символом, людиною з легенди... Багато уваги поетеса приділяє і звичайним людським почуттям, хоча чи можна назвати святе почуття любові звичайним? Історія кохання Марусі та Гриця також ніби взята з народних пісень...
У романі «Маруся Чурай» майстерно поєднується історичне, ліричне та філософське. Григір Тютюнник колись сказав: «Пісня — це коли душа сповідається»... І насправді, пісні Марусі Чурай є сповіддю її душі і водночас сповіддю народної душі, бо в них вона відображує не тільки власні переживання, але й народні звичаї та вірування, історичні події, легенди про битви та походи.
Мені сподобався роман «Маруся Чурай» зокрема й тим, що він є по-справжньому близьким мені твором: хоч у романі немає пафосу та урочисто піднесених слів, він є патріотичним та українським до останнього свого рядка. Картини народної вдачі, обрядів, героїчних походів та боротьби за свободу, картини української природи — все це поєднується гармонійно та поетично в єдину неповторну картину. Маруся Чурай бачить свою землю, і її бачення мені дуже імпонує:
Усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.