То був якийсь блискучий карнавал… Здавалось, налетів дев’ятий вал. (Леся Українка.) Люті звірі прийшли в овніх шкурах і пазурі розпустили... (Т. Шевченко.) Ви мене привітали, як рідні, моє серце, мою душу одігріли… (П. Мирний.) Мабуть, до нових віників доведеться вас виглядати. (Л. Гроха.) Для довідок. Дев’ятий вал – розбурхана, некерована стихія. Розпустити пазурі (кігті) – виявляти ворожість, агресивність. До нових віників – дуже довго, тривалий період.

Собор стояв посеред снігів у холодній білій самотині. Возносився рожево під саме небо, і низькі хмари черкали об найвищу баню, заплутувалися безпорадно поміж бань нижчих, умить зупинялись у своєму бігові, і тоді видавалося, ніби починає летіти понад землею сам собор, і суцільна його дивна рожевість заступалася жовтістю від кованого золота, яким покрито було бані, й увесь собор зненацька засвічувався, мов щільник, повний меду, і в найпохмуріших душах ставало ясніше від того видовища (З роману П. Загребельного «Диво»).

Текст 2

Біля св. Софії. Як тут тихо, як одразу входиш у світ високого,— сама молиться душа… Могутні тучі каштанів безшелесно стоять на варті золотих верхів… Боже, яке щастя, що цей шедевр у нас є, що він нас єднає!

Софія — душа Києва, душа України. Ніде так, як тут, не почуваєш силу творчого генія, могутній поетичний дух нашого народу. Витвір справді бого-натхненний, як казали колись… І може, вища сила відвела в останню мить чорну руку руйнівника (Зі щоденника О. Гончара).

Текст 3

Мовчить собор. Не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає на ньому всі травми часу… він стоїть, думає свою одвічну думу. Про що вона? Усе тут проходило перед ним, як перед свідком і перед суддею. Ще, здається, недавно рипіли гарби повз нього зі снопами, клекотіла революція на цьому майдані соборному, дзвони калатали на сполох, кликали на сходки, на пожежі, то радісно, то тривожно будили передмістя… Поглядом болю і туги дивилися на нього розширені очі дівчат-полонянок, коли їх тисячами гнали мимо собору в Німеччину. Ридання чув, і крики надії, і залізні туркоти війни, і її, ще страшнішу тишу… (З роману О. Гончара «Собор»).

Які художні засоби використано в текстах? Чи передають вони авторські враження й емоції?

Які образні вислови добирають письменники до собору?

На полотні зображений пасічник, колишній запорожець, який літнім днем ​​в саду, в тіні дерев, пригощає гостя — козака-запорожця. Запорожець сидить з бандурою біля куреня і розповідає про свої походи. Перед ними на землі розстелена скатертина з частуванням. До козака дружина господаря привела дітей, щоб показати гостю. Дівчинка постарше поводиться вже впевнено, а хлопчик у білій сорочці соромливо мне в руках шапку. Напевно, і господар, і гість задумалися в цю хвилину про те, що хлопчина незабаром стане козаком, а значить, захисником Вітчизни. Нас досі захоплює величезна майстерність живописця, який зумів втілити на полотні дихання минулого життя; так само зачіпає нас сором’язливість хлопчика перед гостем із Запоріжжя — відважним козаком, лицарем України, захисником свободи.