«Так росла Докія: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих іграшок, без калини,— тільки співала іноді тихо, як знала, що її ніхто не чує, тихо та жалібно. Де вона тих пісень училася — бог її святий знає, а вміла багато — і все жалібні…
А як оце побачить кого, зараз і змовкне, і знову така, як і була: очі додолу, обличчя закам'яніє...
І так минали роки...
Минули — із маленької дівчинки виросла доросла дівчина. Та життя їй не перемінилося: так, як і попереду, била її мачуха і зневажав п'яний батько; як і попереду, не мала вона на вулиці подруг і була всім чужа, не маючи нікого до себе прихильного, та й сама не була вона ні до кого прихильна — зосталася вона "каторжною", як і була.
Ні, була й відміна.
Колись мов закам'янілий упертий вираз на обличчю тепер неначе злагоднів. Але ж це зробилося не тим, що вона пом'якшала своїм серцем до людей, а люди до неї,— ні; відміну ту на обличчі зробила страшна невсипуща журба, що гнітила їй душу, розривала груди і, не мавши вже сили ховатися в серці, виявлялась і на обличчі. Ця журба обнімала її й тоді, як Докія була ще маленькою дівчинкою, але ж була не така дужа, та й упертість перемагала її.
Потім помалу-малу заворушились у дівчини в голові думки. Які? Про віщо? Вона спершу й сама не знала до пуття, як і про віщо вона дума: думається, та й годі. А думалося все саме смутне, саме невеселе, і ось, нарешті, з цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразніш од усіх одна думка: "За що мене так мучать?" А потім: "Хіба я гірша від інших?" І ці дві думки не
давали їй спокою. Вона не могла бачити, що й вона була іноді винна: коли її кривджено й зневажувано, то й вона, як мала силу й змогу, не лишала цього без помсти, а іноді й надто. Вона не могла зрозуміти, що вона сама була винна, відіпхнувши від себе Христю тоді, як та на вулиці колись підійшла до неї…
Вона, кажу, не могла ще зрозуміти того, що в таких випадках сама іноді була винна, не могла, бо дуже вже великої кривди зазнала від людей. І вона винуватила цих людей за все: за свої муки й сльози, за своє дитинство безрадісне, безлюбовне, за свої молоді літа, що марно гинули,— за все, за все. I люди були справді винні. Одні пекли її, мучили.— така була мачуха. Другі не хотіли зрозуміти її мук, а тільки глузували з неї (або їй так здавалося, що глузували),— такі були дівчата, парубки. І вона це все терпіла і не знала, чим пособити собі. І отоді прокинулась у неї в серці журба така страшна, сум такий великий, що він палив їй усі груди, не давав спокою ні вдень нi вночі.
Каторжна!..
А проте її серце не зле було, воно вміло любити і прихилятися до чужого горя.
Вона не дівувала так, як дівують інші дівчата».
займенник - повнозначна змінна частина мови, яка вказує на предмети, ознаки, кількість, але не називає їх і відповідає на питання хто? що? який? чий? скільки? : багато таємниць у світі, одна з найбільших з-поміж них-мова (і. вихованець). мудрим ніхто не вродився, а навчився (народна творчість). була зима - найкраща, найулюбленіша моя пора року (л. смілянський).
за значенням і граматичними ознаками займенники неоднотипні, вони поділяються на три групи:
* узагальнено-предметні: я, ти, ми, хто, він, себе, хто-небудь, щось тощо;
* узагальнено-якісні: мій, твій, свій, цей, такий, всякий, кожний, ніякийтощо;
* узагальнено-кількісні: скільки, ніскільки, стільки, скільки-небудь.
узагальнено-предметні займенники, вказуючи на предмет, співвідносяться з іменниками і мають спільні граматичні ознаки. зокрема, всі вони змінюються за відмінками, деякі з них мають число (він - вони, я- ми, ти - ви). займенники він, вона, воно, крім числа і відмінка, мають родові форми. у реченні займенники, співвідносні з іменниками, виступають підметом, додатком, іменною частиною складеного присудка.
узагальнено-я кісні займенники співвідносяться з прикметниками, оскільки вказують на ознаку. вони змінюються за , числами і відмінками, узгоджуючись з іменниками. у реченні переважно виконують роль означення, іменної частини складеного присудка, значно рідше - роль інших членів речення.
узагальнено-кількісні займенники за граматичними ознаками співвідносні з числівниками. змінюються вони тільки за відмінками, а роду й числа не мають. у реченні виконують роль підмета, означення, додатка.