Ть будь ! у поданих реченнях підкресліть підмети, вкажіть їх тип (простий, складений), якою частиною мови вони виражені.
1.культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. (і. вихованець). 2. хх сторіччя принесло нашій мові високі злети й найскладніші випробування. 3. життя прожити - не поле перейти (народна творчість). 4. це мій народ (б. олійник). 5. ми з дитинства навчаємося мови. світ мови оточує нас від народження (і. вихованець). 6. ми з іваном миколайовичем у старобільську з десяток поетичних новинок і їх дмитрові (і. савич). 7. велика зграя журавлів кружляла невисоко і плавно над землею (м. рильський). 8. і кожний з нас те знав, що слави нам не буде (і. франко). 9. найбільше мов серед українців знав агатангел кримський (в. шевчук). 10. чумацький шлях оперізував небо велетенським миготливим поясом (і. цюпа).
ответ: вам не здається, що з мовленням та екологією у нас одні й ті самі проблеми? обидва поняття потребують очистки від того, бруду, що накопичувався багатьма роками.
не знаю, як вам, але мені видається досить дивною і нез`ясовною одна річ, яка просто лізе в очі, точніше, у вуха, але роками залишається поза увагою суспільства у нашій країні. це правильна мова.
ось дивіться. у бернарда шоу, в його п`єсі «пігмаліон», головна героїня еліза дулітл жила за часів королеви вікторії і отримала, як усі діти з бідних родин ії, в найкращому разі, початкову освіту, тобто, вміла читати та рахувати гроші. вона виросла у передмісті лондона, де всі люди говорили на своєрідній мові – кокні, яку часто взагалі не могли зрозуміти жителі інших районів цього велетенського міста. і для людей з привілейованих верств суспільства ця мова здавалася нестерпно огидною, неприпустимою, грубою, викликала подив та глузування.
еліза майже ніякої освіти не мала, але навіть вона розуміла, що, не навчившися правильно вимовляти слова і будувати речення, ніколи не зможеш піднятися вище свого жалюгідного , не зможеш розпочати свою праву, не зможеш забезпечити собі гідне життя. але вона опинилася в потрібному місці у потрібний час, і тут їй трапився професор хіггінс.
що ж до українців, то вони вважають себе культурними та освіченими людьми, всі мають не просто шкільну освіту, а університетську, та ще й не одну. на кожному кроці у великих містах розташовані навчальні заклади, де людей вчать, вчать, вчать … рідної мови. і що, як кажуть, у сухому залишку?
нічого. як і 100 років тому, правильною мовою говорять одиниці, як-от, наприклад, я. інші вдовольняються тією мовою, яку зроду чули у себе вдома: дехто – суржиком, дехто – галицьким діалектом, гварою. багато людей говорять досить правильною російською мовою.
як досконале знання мови впливає на суспільний стан та ділову успішність українця? за моїми власними спостереженнями – ніяк. щоб це зрозуміти, достатньо лише на півгодинки увімкнути телевізор. за цей час ви почуєте від дикторів, ведучих, від просто людей, від високоповажних людей, в тому числі – бізнесменів і депутатів парламенту стільки словесного бруду, що вам стане соромно за стан освіти, вихованості, обізнаності людей щодо їхньої мови. складається враження, що їм не подобається мова, якою вони змушені говорити, що її насаджують штучно, примушують говорити мовою, на якій вони не думають, якою не володіють.
я хочу сказати, що в нашій країні, на відміну від ії 19 сторіччя, знання, а точніше незнання мови не є запорукою «успішного життя», тобто, можна стати заможним і щасливим, користуватися високим становищем та мати імідж поважної особи, не маючи навіть достатнього словникового запасу.
«поговори трохи, і я скажу, хто ти», - жартують філологи. і справді, хто ти є насправді – про це скаже твоя мова.
ответ:
іван якович франко, велет української культури, все життя виявляв гарячий, непідробний інтерес до історії вселюдської та національної, української. серед його здобутків у цій царині слід передусім згадати повість «захар беркут» («образ громадського життя карпатської русі в хііі віці» — такий підзаголовок дав сам автор), воістину класичний твір, в котрому рідкісна здатність франка поєднувати в єдиний, органічний, нероздільний сплав «злободенну» насущну політику та чарівно-поетичну, заклично-сонячну романтику (і все це — на суворій основі реалістичного відтворення історії, попри щедре використання народних легенд, міфів, переказів сивої давнини) була втілена справді блискуче.
іван якович був переконаний, що «повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей». саме для цього творився й «захар беркут». основна ідея повісті проста й вічна: як зберегти, втримати духовну, політичну та економічну свободу (тобто право вірити в те, що відроджує в народі життя; право заводити й обстоювати свій власний, вільний суспільний лад; право на землю і всі плоди власної праці, право на «своє добро») як кожної людини, так і громади загалом? що для цього необхідно? пошуки відповіді на це запитання і надихнули геніального письменника в роботі над повістю (франко думкою переносився у прадавні, оповиті загадковим серпанком часи — хііі століття, добу червоної, галицько-волинської або карпатської руси, з очевидною насолодою створював образи сильних тілом і насамперед духом людей, що живуть як органічна частина великого прасвіту природи, що можуть з однаковим завзяттям схопитися у двобої з гігантським ведмедем та з іноземними загарбниками — монголами, боронячи свою свободу).
декілька слів про творчу історію «захара беркута». 1882 року львівський журнал «зоря» оголосив конкурс на кращу повість. слід зауважити, що головним редактором цього видання був на той час гімназіальний «професор» (сучасною мовою — просто вчитель) о.партицький, чиї політичні та естетичні вподобання багато в чому не збігалися із франковими. і все ж таки іван якович вирішив узяти участь у влаштованому «зорею» конкурсі. по-перше, успіх давав змогу бодай якоюсь мірою пом’якшити матеріальну скруту, котра дошкуляла письменнику, до того ж, ще й переслідуваному імперською австро-угорською поліцією, адже жив він на ту пору в рідному селі нагуєвичах під наглядом жандарма, як сам писав про себе, «рубав січку і коні пас», будучи цілком позбавленим і доступу до бібліотек, і будь-якого літературного товариства. (якщо вітчим не відмовляв у шматку хліба, то про одяг і взуття треба було вже дбати самому. «одежі нема, чобіт нема, довги стоять і гавкають. впрочім, надворі сльота, погань перервала польову роботу. сніг присипав був і отаву, і бульбу, і ярину на городі — басоля, соя вся вимерзла, дали коровам. сумно тепер на селі» — цей уривок з листа, написаного франком восени 1882 року, дає певне уявлення про життя поета в ті дні.) а по-друге, франко вже мав творчий задум — те зернятко, з якого потім виросла повість «захар беркут». ще в травні 1882 року в листі до свого товариша і. белея він зізнавався: «думка в мене була — написати повість по-ні історично-сенсаційно-реальну, та що, вже ось пару місяців ношуся з нею, як дурний з ступою, а навіть зачати ще не вспів. чи вспію ж восени скінчити, і взагалі, чи буде з тої кози м’ясо? » на це питання відповів сам автор. повість франко написав восени 1882 року, протягом зовсім короткого часу; цей твір, надрукований у журналі «зоря» (1883 рік, № 7-15; у травні 1883 року письменник здобув за «захара беркута» премію на оголошеному «зорею» конкурсі), по праву став одним з найпопулярніших в українській літературі.