Стус за своїм покликанням і з ласки Божої поет. (2) Він поет не тільки не пересічний, а й рідкісний своїм талантом і культурою. (3) Доля призначила йому в житті ще й роль політв’язня. (4) Стус може бути прикладом синівської вірності своєму народові і такої любові до батьківщини, яка межує з ненавистю. (5) У Стуса все це органічно переплітається, так що Стус-поет, Стус-політв’язень, Стус-громадянин і патріот — це один тугий вузол.
Допущено пунктуаційну помилку в реченні:
А першому
Б другому
В третьому
Г четвертому
Але у мене болить душа за Україну. Все частіше її синє небо затягує хмарами темряви, поля пшениці поглинаються пітьмою. Ні, це не осінь з її зливами, вітрами, холодом. Це навіть не зграї чорних воронів. Це народ України нищить свою Батьківщину-матір. Голими руками бере за горло і повільно, але впевнено душить. Не весь народ, але достатня для цього його частина. Горлом України для мене є рідна мова. Слово, яке з самого дитинства я чую від мами. Слово, яке я чую рідною, солов’їною мовою. Зі слова починається все: знайомство і розлука, війна і мир. Слово, по суті своїй, може вилікувати і вбити. І найголовніше, словом розпочинається народ, нація, країна. А наша країна закінчується словом. Вірніше, закінчується на слові. На російському слові. На російському сові з українських вуст.
Давайте не ховати очі, не відвертати погляд, дивитися на правду без образ. Ми нищимо українську Україну. Ми нищимо себе в Україні. Ми нищимо Україну в собі. А ким ми хочемо стати? Ким ми бачимо себе в своїй державі? Росіянами? Нічого не маю проти. Але для чого ж тоді наші батьки, діди, мільйони наших прадідів відстоювали нашу країну? Навіщо вони гинули в боях, на війнах? Чому вони в умовах страшного голоду їли їжу з листя верби? Для збереження нації? Для того, щоб зберегти вроду українок, мужність чоловіків чи з надією на хороше майбутнє для власних дітей? Мабуть, вони хотіли виховати прихованих ворогів держави. Тих, хто зрадить мову і прийме у брати росіян? Дружність між народами це добре. Але ким бачать нас росіяни? Хохлами? Малоросами?
А чи не вважають українці, що їх тримають за братів? Що розмовляючи спільною мовою ми єднаємося? А чи беруть до уваги ті ж російськомовні українці, що росіянам не зовсім приємно чути від нас російську. «Як? Чому? Що ви таке кажете?» — здивується українець.
А ви лише вслухайтесь в цю російську! Це ж паплюження мови! Це виклик, кинутий в сторону наших східних братів. Тож чи для цього ми живемо? Хіба нищення української і паплюження російської мови є покликанням нашого народу? І покажіть мені україномовного росіянина — я дам вам цукерку.
Велика зброя в нас закладена —
Це слово. Велика сила, міць абияка!
Нехай воно й звучить на різних мовах,
Але на рідній порве всі засови,
Розірве пута вічністю в віка.
Не знаєш слова рідного – ти не живеш.
Не знаєш слова – все одно людина.
Але хто знає слово – той без меж.
Той вірно любить, плека Україну.
Питання мови дуже болюче для мене. Його можна обговорювати безкінечно. Ну або хоча б до тих пір, поки українці не заговорять рідною мовою. Ой,вибачте, я вже сказала, що безкінечно.
«Україна для українців!». Знайомі слова? Думаю, так. Саме так наша влада нагадує нам хто ми. Чи що ми. І чомусь складається враження, що українцями вони вважають лише самих себе.
Та що нам? Ми ж їздимо на розкішних машинах, живемо в триповерхових будинках, і їмо баночку чорної ікри щоранку до чаю. Стоп. Щось не те. Невже я щось наплутала? Щось мені підказує, що старенька бабуся з села, яка у свої 80 випасає корову і чекає 600 гривень пенсії щоб заплатити за світло і газ, зі мною не погодиться.
Ми, українці, працьовитий і красивий народ. Та все більше закордонних будинків прибирають українські руки. Зрада Батьківщини? А що ж залишається робити? Скласти руки і чекати свого часу? Чи вбивати і красти? А ті, хто і працюють, віддають частину зарплати «державі». То чому ж ми їздимо розбитими дорогами, а «держава» забудовує для свого користування все більше і більше територій.
Ми говоримо: «Як важко жити!». А що ж ми робимо для того, щоб це було не так? Стоїмо осторонь з нещасним виглядом? Життя ніколи не було легким. Звернімося до історії: хвороби, війни, голод. Та народ не здавався. Люди боролися. Фізично, морально. Вони гинули. А ті, хто виживав, знали справжню ціну життя. Тож і нам, сучасним, потрібно не просто вистояти в скрутний час, а зробити все можливе для того, щоб такий період не наставав.
Людино, що чекаєш ти?
Ми й так багато часу уже згаяли!
Нам відкривати ще б нові світи,
А ми старих, на жаль, іще не знаємо.
А яка багата культура України! Пісня, вишиванка, мова. І не біда, що молодь слухає той же реп. Нічого страшного, що замість вишивки одяг прикрашають вульгарні написи чи малюнки, а в мові ми чуємо суржик. Я вірю, що молодь переросте все це. Що пізніше, ставши самостійними, молоді люди свідомо повернуть на дорогу справжнього українця. Я так думаю, я в це вірю. Це моя мрія.
А мріяти, на мою думку, корисно. І не відомо яка в нас доля. Відомо лише одне — все в наших руках.
Зазвичай я витрачав на уроки багато часу, кілька годин. Адже треба було зі всього безладу дістати саме той зошит, який мені був потрібен. І дуже добре, якщо гора зошитів не завалювалась за диван або на підлогу. Підручники я міг використовувати як плацдарм для військових дій або як залізничну колію. У такому разі спочатку мені хотілося погратися, а потім уже займатися уроками.
Якось я прийшов зі школи й охнув. На моєму письмовому столі панував ідеальний порядок. Підручники акуратно стояли на поличці. Усі непотрібні ручки були викинуті, а олівці красиво заточені й поставлені у стаканчик. З'ясувалось, що за моєї відсутності приходила бабуся і довела до ладу кімнату.
Спочатку я хотів розлютитися, проте сердитися не було на кого. Бабуся давно пішла.
За деякий час я сів за уроки. І зробив їх на диво швидко. Всього за одну годину!
Висновок на ться сам. Робоче місце має бути в порядку. Тоді не треба буде марно витрачати час. А час — це найцінніше у житті людини.