стислий переказ цього твору Був хмарний туманний ранок, над будинками висіла сіро-коричнева пелена, неначе відбиток вкритих болотом вулиць унизу. Мій компаньйон перебував у найкращому гуморі, без угаву балакав про кремонські скрипки й різницю між скрипками Страдіварі й Аматі. Я ж весь час мовчав, бо похмура погода й сумна справа, за яку ми взялися, неабияк мене пригнічували.
— Ви наче й не дуже думаєте про роботу, яку взяли на себе,— не витримав я нарешті, перебивши Холмсові музичні міркування.
— Я ще не маю фактів,— відповів він. — А теоретизувати, не знаючи всіх обставин справи,— величезна помилка. Це впливає на безпомилковість висновків.
— Скоро ви матимете факти,— мовив я, показуючи пальцем. — Ось Брікстон-роуд, а це, якщо я не дуже помиляюсь, той будинок.
— Правильно. Стій, кучере, стій!
Ми не доїхали до будинку ярдів сто, але за наполяганням Холмса висіли з екіпажа й решту шляху пройшли пішки.
Будинок номер три по Лорістон-гарденс мав лиховісний і загрозливий вигляд. Це був один з чотирьох будинків, що стояли поряд, трохи відступивши від проїжджої частини вулиці; у двох з них хтось жив, ще два стояли порожніми. Останні світили трьома рядами сумних і понурих вікон, на яких не було занавісок, але за каламутними шибками, наче більма, де-не-де виднілися оголошення: «Здається внайми». Маленькі палісадники з розкиданими острівцями чахлої рослинності відокремлювали ці будинки від вулиці; кожний з палісадників перетинала вузька жовтуватого кольору доріжка, зроблена, очевидно, з суміші глини й грубого піску. Вночі пройшов дощ, і все було мокре. Палісадник перед будинком номер три було обгороджено трифутовим цегляним муром з дерев'яним парканчиком зверху; біля муру, спершись на нього, стояв дебелий констебль, оточений невеличким гуртом ґаволовів, які витягували шиї й напружували очі в марній надії хоч мигцем побачити, що саме відбувається в палісаднику.
Мені здавалося, що Шерлок Холмс негайно побіжить у будинок і порине у вивчення таємничої події. Та такого, як виявилося, в його намірах і близько не було. З безтурботним виглядом, який за подібних обставин видався мені трохи неприродним, він неквапливо прогулявся туди й назад по бруківці, байдужим поглядом ковзаючи по небу, по землі, по будинках навпроти й по дерев'яному парканчику. Закінчивши цей огляд, він повільно пройшов до будинку доріжкою, точніше по траві, що росла обабіч доріжки, пильно дивлячись на землю. Двічі він зупинявся і один раз я побачив, як він посміхнувся й задоволено щось вигукнув. На мокрій глиняній доріжці було чимало слідів, але полісмени багато по ній попоходили, і я не уявляв собі, як може мій компаньйон сподіватися щось на ній прочитати. Проте я вже мав докази його дивовижно й був переконаний, що він побачить багато такого, що сховано від мене за сімома печатками.
Біля дверей будинку нас зустрів високий на зріст з блідим обличчям і волоссям кольору соломи чоловік з блокнотом у руці; кинувшись нам назустріч, він гаряче потиснув руку Холмсові.
— Як добре, що ви прийшли,— сказав він,— я залишив усе так, як було, ніхто нічого не чіпав.
Щастя - це відкривати незвідане. Першовідкривачі нових земель були, мабуть, дуже щасливими людьми. А якими ж щасливими виявилися космонавти - першовідкривачі космосу! Чехословацькі мандрівники Зігмунд і Ганзелка - щасливі наші сучасники: вони своїми очима бачили природу і людей Африки, Америки, Азії, Європи, зняли багато документальних фільмів, написали дуже цікаві книги.
Щастя - це відчувати красу рідної природи, як Т. Г. Шевченко, П. Г. Тичина, І. С. Нечуй-Левицький, В. М. Сосюра.. . Мабуть, велике щастя випало М. Коцюбинському, коли він, мандруючи Прикарпаттям, збирав матеріали для своєї повісті "Тіні забутих предків".
Бути щасливим - це означає бути всебічно розвиненою людиною, любити свою Вітчизну, рідну природу, мистецтво, працю, справедливість. Але бувають обставини, яких людина не може подолати, яку б силу волі вона не мала. Я часто запитую себе: чи була Леся Українка щасливою? Адже все свідоме життя її сковувала, мучила важка хвороба. Нелегко їй жилося, але скільки сонячної радості в її ліричних творах! Герої її поезій, поем, драматичних творів своїми роздумами і глибокими над природою відстоюють щастя людини.
А пейзажі у ранніх поезіях Павла Тичини і "Мисливські усмішки" О. Вишні!
Глибоко підчувати красу природи, дбати про її збереження на щастя людям - важливе завдання нашої літератури. Тому мені дуже подобаються з українських письменників М. Чабанівський, А. Малишко, Д. Панличко. Їхні герої - великі правдолюби. Але для щастя людніш цього замало. П. А. Грабовський писав, що милуватися благодатними куточками природи можуть і філістери, люди байдужі до долі "роду, до трудящих. Я вважаю, що щасливі ті люди, які палко люблять свій народ.
На мій погляд, щастя кожної людини - знайти себе в труді.
І тут на думку спадають рядки з вірша Т. Шевченка "Минають дні, минають ночі..."
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити.. .
Як бачимо, поет виразив у цих рядках велику любов народу до праці. Коли людина не працюватиме, вона буде зайвою у суспільстві. Пост закликає любити труд.
Людина в труді стає кращою, світлішою. Тільки в труді розкривається її душевна і зовнішня краса.
Отже, головне щастя - це натхненна праця багатьох людей нашої країни, в тому числі, і праця вчителя.
Я встигла зробити ще зовсім мало. Адже я тільки закінчую школу. Житгя попереду. Мене захоплює фізика. Вона відкриває мені чудовий світ науки і техніки. І якщо вступлю до педінституту - буду найщасливішою людиною в світі. Людина повинна прожити свій вік прекрасно, залишивши по собі добру пам'ять.