Складні речення на прості з дієприкметниковим або дієприслівниковим зворотом
коли метелик рухах крилами, то утворює звук дуже низького тону.
якщо зловживатимеш комп'ютерними іграми, то не матимеш часу для спорту й прогулянок на свіжому повітрі. унікальну історію має місто львів яке всередині заснував король данило галицький. я дуже люблю кататися на роликах, які мені подарували на день народження

Був собі чоловік та жінка. Були вони люди заможненькі, усього в їх доволі: і поля, і скотинки, і худоби, і хата простора з садочком і левадою. Послав їм Господь на втіху одного тільки синка — Павлусем звали. Та вже ж і шанували, і пестували вони того одинчика! Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Між матірками — навдивовижу мати! Уже Павлусь був чималий пахолок1, а вона ще возилася з ним, як з маненькою дитинкою. Було, власними руками годує його, а він, телепень, тільки глита та, як той пуцьвірінок, знов рот роззявлює. Усю зиму й осінь з хати не випустить. «Не ходи, синку, — каже, — холодно, змерзнеш, та ще, крий Боже, занедужаєш, то я й умру, не діжду, поки ти й одужаєш». Прийде весна або літо — знов не пуска: «Не ходи, синку: душно, сонце напече головку, голова болітиме». Цілісінький рік не дасть йому порога переступити, хіба в неділю поведе до церкви, та за ним і не молиться, та обома руками за його й держиться, щоб хто не то що штовхнув, а й не доторкнувся б. Деколи, як обридне йому стояти, то такий галас підійме на всю церкву, буцім з його чортяка лика дере. «Ходім, мамо, додому, — хлипа, — їсти хочу!» То мати і веде його додому, не діждавшись кінця служби і благословенія. Як кладе його спати, то сама і стеле, і роздягає, і хрестить, і ще й котка співає, неначе над годовичком. Часом батько, дивлячись на се юродство, стане гримати на жінку і похвалятись, що він Павлуся віддасть у школу до дяка аж у друге село. Так куди!.. І не кажи... Така з неї добра і покірна жінка, а як дійде діло до її Павлуся, то як скажена стане: і очі витріщить, і запіниться, і за ніж хапається; крий Боже, що виробляє!.. Кажу ж вам, що й між матерями навдивовижу була мати.

Мої бабуся і дідусь живуть у селі. Біля їхнього будинку ростуть дерева, кущі, городина. Є також вільна ділянка, на якій щовесни саджають картоплю. 

Цього року ми з батьками приїхали допомагати бабусі і дідусеві саджати картоплю. Увечері напередодні було вирішено, що працювати на городі будуть лише чоловіки, а жінки готуватимуть обід. Отже рано вранці я, тато і дідусь вийшли на роботу. З собою ми несли дві лопати і одне відро, щоб носити в ньому картоплю. Картопля для посадки вже була на ділянці. Це тато приніс її у той час, коли я закінчував сніданок. 

Дідусь почав копати. Він робив невеличкі ямки. Виходив рівний рядок ямок, одна поруч із другою. У цей час тато пересипав з мішка картоплю у відро і приніс його мені. Я повинен був кидати в кожну ямку, що викопав дід, по одній картоплині. Робота спочатку здалася мені дуже простою і легкою. Але, коли тато теж взявся за лопату і почав копати, я захвилювався. Батько і дід копали вдвох, а я клав картоплю один. Чи встигну? Але мої побоювання були марними. Дідусь похвалив мене і сказав, що я все роблю правильно та швидко. Коли у кожній ямці першого ряду вже лежало по картоплині, тато і дідусь почали паралельно до першого ряду копати другий. При цьому, копаючи ямки у другому ряді, вони кидали землю на ямки першого, засипаючи посаджену картоплю. 

Ми працювали до обіду. За цей час ми посадили п'ятнадцять рядків. Мама і бабуся приготували нам борщ. Мені здалося, що це був найсмачніший борщ у моєму житті.