Складіть тези (змішані) статті Т. Гаврилової «Музика в серці кожної людини». Скористайтеся опрацьованою пам’яткою.
Чиї ж ми діти?
Батьки і діти, діти і батьки. Одвічний клубок, тісно змотаний у родовідну спілку. Протягом століть наш народ виробив і опрактикував мудрі моральні критерії цієї неперервності. Вони передавалися з покоління в покоління, залишаючи по собі добру чи оганьблену славу.
Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів або бабусь завжди переходила і на їхніх нащадків. Саме це змушувало більшість людей увічнитися в родоводі. Але траплялися й протилежні випадки — людський осуд одного з пращурів міг також причепитися і до дітей. І хоч вони в тому не були винні, іменне тавро переходило з покоління в покоління, особливо на тих, хто успадкував риси такого характеру.
Родовідна пам’ять — явище у традиційному вкраїнському побуті унікальне, але, на жаль, майже не досліджене. Очевидно, мало хто вже знає, що було за обов’язок знати поіменно свій родовід від п’ятого чи навіть сьомого коліна.
Пам’ять про своїх пращурів — не забаганка і тим паче не данина моді. Це була природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий б сімейні реліквії й традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам’яттю, зневажливо називали: «Людина без роду-племені».
Ось так з роду-віку й співіснував тісний взаємозв’язок: батьки намагалися передати в спадок своїм дітям не тільки навички до праці та поведінки, але й залишити добру пам’ять про самих себе; діти ж мали за обов’язок дотримувати й далі розвивати родовідні звичаї. Так привселюдно створювався колективний літопис родинної звичаєвої пам’яті як одна з форм суспільної поведінки. Адже дитина, не засвоївши родовідних цінностей, не все житія залишиться Іваном, який не знатиме свого роду-племені, чиїх батьків він дитя. Звідси й зневажливе ставлення до отчого вогнища, батьківського слова, авторитету старших. На сьогодні вже втратили свою першооснову ввічливі форми вітань, зникли з ужитку вияви шляхетності, зникають традиції... А все це — наше духовне багатство, без якого самовтрачаємося, міліємо. Саме так: там, де руйнується моральний ланцюжок між поколіннями, неодмінно з’являються лагуни. Скільки вже сплодилося таких порожнин! Щоб зліквідувати їх, мусимо починати з першооснов і повертати народові його історичну пам’ять. І починати маємо з найсвятішого: хто ми і чиїх батьків діти? (За В. Скуратівським; 346 сл.).
Майдан Незалежності – це головна площа Києва, яка розташована між вулицями Хрещатик, Бориса Грінченка, Софійською, Малою Житомирською, Михайлівською, Костьольною, Інститутською, Городецького архітектора та провулком Т. Г. Шевченка.
Майже 10 століть тому там, де нині починається вулиця Софійська, була Лядська брама, що вела до верхнього міста. На території Майдану у 18 столітті були кам’яні фортечні мури та Печерські ворота.
Свою сучасну назву Майдан отримав із проголошенням незалежності України у 1991 році. Звичайно, що головною національною пам’яткою на Майдані Незалежності нині є монумент незалежності – статуя жінки в білому вбранні, що стоїть на земній кулі і тримає у руках гілку калини.
На Майдані Незалежності знаходиться багато фонтанів, які є архітектурною окрасою Києва. Усі національні свята та народні гуляння проходять саме на Майдані Незалежності. У вихідні Майдан разом із Хрещатиком стає пішохідною зоною.
Сучасною окрасою площі є й цікавий пам’ятник закоханим ліхтарям – витвір авангардного мистецтва, де пари призначають побачення одне одному.