Складіть план тексту Та найближче Марiя Олександрiвна цiкавилась життям сьогоднi. I спочатку
незрозумiле було: зупиниться по дорозi чи з молодицею якою, чи з дядьком,
чи навiть з дитиною i так розмовляє невимушене, не пiдшукуючи слiв, не
роблячи якогось особливого вигляду - наче до всього їй дiло є. Хiба є щось
схоже в цьому з панями та панночками - дружинами й доньками немирiвської
iнтелiгенцiї?
А який ходок була! Любила пiшки мандрувати. Часто i з Iллею Петровичем.
Отак вийдуть за мiсто i прямують собi цим шляхом, обабiч якого посадженi у
два ряди липи, ще за Катерини II, коли тут проїздила i для неї шляхи-алеї
висаджували i навiть цiлi декоративнi поселення. У них коло Немирова,
дякувати боговi, тiльки алеї й лишилися, столiтнi розкiшнi алеї лип, що
ведуть на далекi гони. Скiльки вони сiл та хуторiв виходили! От Мухiвка -
жалюгiдне сiльце, та яке гарне! Трохи пiдведешся на пагорби, i такi
неозорi простори перед очима. Сам Немирiв на горах. Це ж там, у
Мухiвцi,розбалакалися з старим Михайлом Мухою, i вiн розповiдав про
божевiльну колишню красуню, улюбленицю села, Гафiю Козаченко: як їй все
село весiлля справляло, як на щастя милувалися, а потiм її на панщинi
замордували, дитинка маленька померла, i- збожеволiла нещасна мати. Все
квiтами бавилася i -немов дитя колихала. Всi люди її жалiли. Зайде до кого
- посадовлять, як гостю, пригощають найкращим, що є в хатi.
Потiм, коли прочитали "Горпину", багато впiзнали...
А по той бiк Немирова село таке - Вовчок - спускалося до рiчки, там
вода коло млина шумувала. Гарне мiсце, i село гарне, майже коло кожної
хатки маки, мальви, соняшники квiтли, а хатки усi чисто були пiдмальованi
якимись вiзерунками. Подобалося їй це село. "Чому Вовчок"? - питала, i всi
смiялися. I жило тут багато Вовчкiв.
Чи не з того й лiтературне iм'я прибрала - "Марко Вовчок"? Бо сама
Марковичка i миле село - "Вовчок". Отак пiдписала оповiдання i спитала
Опанаса: "Правда, добре: "Марко Вовчик"? I нiхто не знатиме, що жiнка
написала". Тодi хтось з учителiв зауважив: "Як i Жорж Занд". Вона
усмiхнулася: "Далеко куцому до зайця". А потiм, переказували, Тарас
Григорович Шевченко її вище за Жорж Занд ставив. Що вже казати про нього,
Iллю Петровича Дорошенка?!
Але i не в таких мальовничих, поетичних мiсцях все ставало iншим вiд її
присутностi. Як часто проходили вони удвох вузькими брудними вуличками
єврейської частини мiстечка, густо заселеної, гомiнливої, балакучої.
Здавалося, в тих хижках аж нiяк, попри всi зусилля, не можуть вмiститися
всi дiти, всi старi, весь господарчий мотлох, i тому майже все життя
виноситься просто на вулицю - i ятки з рiзноманiтним дрiбним крамом, i
шевцi, i кравцi, що десять разiв латають-перелицьовують лапсердаки,
плаття, черевики, так що вiд первiсного стану не лишається й спогаду. Тут
же казанки, каструлi, сковорiдки на триногах, на яких шкварчить
приперчена, начасничена риба, на мотузках сушаться розвiшенi дитячi
пелюшки, пiстрявi спiдницi, якесь лахмiття, а долi в поросi вовтузиться
кучерява дiтлашня з великими чорними очима-чорносливами, i Дорошенко
бачить, як кланяється Марiї Олександрiвнi в не звичнiй улесливо-догiдливiй
позi крамар Гершко Соломонович (вона завжди зве його й по батьковi, а не
просто Гершко, як усi), а з щирою, приязною усмiшкою, i вона вiдповiдає
йому так само, а мимохiдь гладить кучеряве волосся замурзаного голопузика,
i мати його тане вiд щастя.
Для неї, здавалось, не було "юрби" - вона скрiзь розглядала людей.
Може, це й робило з неї справжню людину?
