(синтаксичний розбір речення)
Якось, побачивши урочистий стіл, а на ньому на почесному місці святковий Хліб, під ступна Гадюка позаздрила Хлібові й забажала дізнатися, як він досягнув такой честі. Хліб по вагом розповів свою історію: «Спочатку мене закопали в землю, я виростав, достигав. Потім мене обмолотили ціном, просіювали крiзь решето, сушили. На цьому моï пригоди не завер шилися. Господарi мене змололи на жорнах, господині замісили кулаками й спекли на вогні, а вже потім поклали на урочистий стіль Галюці від переляку перехопило подих. Вона вирішила, що краще й плазувати у вогкому драговинні, ніж терпіти такі випробування та муки.
2. Нічийна то була собака, покинута, тому дід Петро й назвав її Найдою.
3. Ніякий нечистий не міг зупинити Ярошенка, нікого той не слухав.
4. А відірвати нас від України нікому не вдавалось і на мить.
5. Як іноді важливо буває, щоб хтось виділив у людині щось гарне та й іншим підказав.
6. Зараз нікогісінько тут нема.
7. Ніхто і ніщо не заважає, він зможе віддатись своїй улюбленій справі.
8.Самовар кипить, та нікому чай пити.
9.Насмішки боїться навіть той, хто вже нічого не боїться.
10. А чабан Горпищенко тільки радіє в душі, дивлячись, як люди смакують його водою, бо її ніскільки не меншає від того, що її все літо беруть і беруть.
- Хто це такий і що все це значить? - запитав Олександр.
- Це ж Діоген, філософ, учень чи Сократа, чи Платона.
- Це цікаво, - протяг Александр, що сам був учнем Аристотеля. Йому враз стало нудно. Він звернувся до Діогена:
- Ти, кажуть, філософ. Отож коротко: у чому суть твого вчення?
- У постійному вдосконаленні душі й серця.
- Яким
споглядання внутрішнім оком ідей і гідностей, закладених в душі й серці людини.
- Але ж це дурниця! - гукнув Александр. - Єдине, що прокладає шляхи до удосконалення людини - це сила. Вона знищує ворогів, закликає до подвигів, валить старі царства й творить на їх місці нові. Сила - це єдиний б не давати людям загнивати в їхніх бочках.
За наказом Александра воїни розбили бочку, а Діогена віднесли в лазню й вимили. Раптом він відчув, як йому стало легко й гарно. Що це значить? Чого йому так приємно: від води чи пари? Але ж це все зовнішні сили. Але виходить, що це була затишна брехня, і внутрішнє живе лише тоді, коли світ зовнішній кладе на нього свій дотик. Але зовнішній світ безмежний. Викупавшись, філософ апетитно поїв і став разом з воїнами навантажувати мішками тарані кораблі. Думав: праця - зовнішня сила. Незабаром він став стрункий. Як він тепер реготався з тієї дурної філософії. Ні! Під лежачий камінь і вода не тече. Вода, мішок із таранею дають зрозуміти, що навіть такі фактори дають поштовхи думки й загартовують тіло.
І Діоген пішов з Александром Македонським у похід, бо вважав, що великі дії мусять мати й великі наслідки для цілих народів і кожної людини.
Десять років тривав похід. Світ було пройдено. Мільйони людей упали до ніг Александрові, але щораз тяжче ставало на душі Діогена. Він знав багато, але те, що він бачив, не викликало вже радості в нього. По світу народи гнулися в тяжкім ярмі рабства, доля жодного народу не кращала.
Це були живі мудрі істини, і Діоген поринув у думи. Причиною загибелі всіх царств і його батьківщини Греції було рабство. Лише вільна людина може любити й захищати свою батьківщину.
Якою б сильною стала імперія Александра, коли б він захотів знищити рабство! І Діоген вирішив сказати про це Александрові, але його й близько не підпустили сторожі рабства.
І Діогенові стало байдуже. Життя пройшло марно. Знесилений літами й війною, він лежав під парканом, поки хтось знову не приніс йому бочку з просяною соломою.
Їхав якось вулицею Александр, уже хворий пропасницею й обтяжений думками. Нічого не клеїться. Що буде з імперією? І раптом бачить бочку, спиняє коня:
- Я думаю, Діогене, про моє царство. Що станеться з ним, коли я помру?
- Воно може не розпастися. Але сила - недостатній засіб для цього.
- Що ж робити? - спитав Александр.
- Звільнити країну від рабів!
- Але їх багато і їх не можна знищувати!
- Але навіщо нищити?
Александр втупився очима в Діогена. Він зрозумів напрям думок Діогена, тих страшних думок, які терзали його самого. І він гукнув не Діогенові, а самому собі:
- Мовчи, божевільний! Я забороняю говорити тобі!
- Але слухай! Звільни половину світу від рабства, і ти підкориш увесь світ!
Та погляд Александра вже збляк. Він тремтів.
- Що з тобою? Схвилював той мугир? - спитали в Александра.
- Мугир? - Александр глянув на Птоломея. І вже не скоро сказав:
- Так, мугир, але коли б я не був Александром, я волів би стати Діогеном.