Синтаксичний розбір речення: море, що спершу прозоро просвічувало аж до дна й зверху, була веселим, синім щодалі мовби темнішає, важчає, воно стає й справді чорним, можна зрозуміти, чому його так назвали.

Мама — найкраща у світі. У неї добрий погляд карих очей, у яких інколи з'являються іскорки, коли вона чимось невдоволена чи гнівається. Але її гнів (я впевнений у тому) — несправжній, він не йде з глибини душі, а десь зовні знаходиться. Невеличкі вуста випромінюють лагідну посмішку, але я вже знаю: коли вуста стиснуті — мама прийняла якесь рішення, і ніхто не переконає її змінити його. Весь вираз трохи аскетичного обличчя випромінює невсипну турботу. Інколи вона мені нагадує пташку, яка ладна будь-якої миті спурхнути на порятунок своїх діток чи ще когось. А скільки відтінків має її голос! Від дзвінкого, як джерельце, до вуркотливого, як у голубки; таким голосом вона розповідала в дитинстві нам казки, а зараз, присівши на краєчок ліжка, вислухає про всі негаразди, заспокоїть, дасть пораду і запевнить, що все буде добре. Я дуже співчуваю тим, у кого немає мами. А всім іншим хочу побажати, аби вони пам'ятали про те, що наші батьки житимуть довше, якщо ми будемо дорожити кожною їхньою хвилиною, дбатимемо про їхній спокій і добрий настрій.

Ще з пелюшок пам’ятаю свою бабуню Ганну. Вона завжди вставала з ліжка після третіх півнів та одразу ставала до праці – готувала, шила, прибирала, у городі наводила лад. Бабуня казала, що її молодість припала на важкі часи. Усе необхідне для життя було потрібно заробляти наполегливою працею, з самого дитинства, ніщо не підносилося на срібному блюдечку. Але з часом це стало їй у великій пригоді, адже вона звикла до праці, казала, що вона приносить радість. Моя бабуня отримала професію, набила руку в своїй справі, тому її завжди шанували. Навіть на пенсії вона ніколи не била байдики. Хоч багато води сплило з часів її молодості, любов до праці допомагала їй не втрачати жаги до життя до глибокої старості.