Мова — одне із чудес, за до якого люди передають найтонші відтінки думок і почуттів. Вона віддзеркалює душу народу, його історію... Мова — то цілюще джерело, і хто не припаде до нього вустами, той усихає від спраги. Століттями мова народу була тією повноводою річкою, яку ми називаємо Поезією. Поетична грань живе в слові, і слово немислиме без неї, як немислима річка без води. Наша рідна мова — запашна, співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики і квіткових пахощів. Проголошення незалежності дало право зайняти українській культурі належне їй місце. А основою, джерелом культури є материнська мова. А яка ж красива, яка милозвучна ота материнська рідна мова. Яка багата у висловах, порівняннях, метафорах, гіперболах тощо. Вони не можуть не вплинути на людські почуття. Скажімо, картина дощу з повісті «Микола Джеря» Нечуя-Левицького: «Море застогнало й загуло, як сосновий бір в час бурі. Берег закутався в туман та в дощ. Сонце зійшло за хмари. Все змішалось в одну мить і злилось докупи: і земля, і море. На морі стало поночі, і тільки вітер свистів, шипів та ревів, як звір.» Або ранок у лісі з казки «Хо» М. Коцюбинського: «Стрепенувся врешті ліс і собі заграв... Зашепотіли збуджені листочки, оповідаючи сни свої, заметушилась у травичці комашня, розітнулося в гущині голосне щебетання й полинуло високо — туди, де небо міниться, де небо грає всякими барвами...» Характерною особливістю пейзажів «Дощ» та «Ранок у лісі» є багатство тропів, які впливають на почуття людини. Отже, українська мова — дар Божий. Вона багата, ніжна й ласкава, мудра, доброзичлива, глибокодумна, чиста, правдива. Ми низько вклоняємося нашим пращурам за воістину солов'їну мову! І нам — тим, хто живе нині на прадавній матінці-землі, треба багато зробити, щоб усі зросійщені українці зрозуміли велич та красу своєї мови.
Я повністю згодна з висловом Мозола: «За все, що в цьому світі звідав, скажу мамі і землі». Адже і справді, ми повинні віддячити землі, хоча б за те, що вона існує, що є у нас під ногами.Бувають такі моменти, коли просто згадуються всі найкращі миті життя, коли розумієш, що життя прекрасне і неповторне. І тоді постає питання: кому ж дякувати за це все? Відповідь дуже проста: за все те прекрасне, що відбулося і ще обов’язково відбудеться зі мною, за мою щасливу посмішку, за тепло і ніжність слід дякувати, в першу чергу, рідній матері. На мою думку, мама – це найближча і найдорожча людина для кожного з нас. Бо саме вона подарувала нам життя, яке ми повинні продовжити, не втративши людяності. І саме цим ми найкраще віддячимо нашим матусям. Саме мама навчає ходити, говорити, відчувати та співчувати. Завдяки цим першим знанням ми можемо пізнавати цей світ далі, жити у ньому. Якщо в нашому житті трапляються якісь неприємності або просто сумно, ми завжди можемо звернутися до матері: вона завжди розрадить будь-яке горе, заспокоїть та підтримає. У найгірші моменти життя мама буде поряд, вона ніколи не зрадить і не відвернеться від своєї дитини.Але, на жаль, не всі діти розуміють це. Деякі зневажають і не цінують своїх матерів, а декому взагалі здається, що батьки псують їм життя, не розуміючи та не підтримуючи їх у всьому. Але це не так. Кожна мама готова віддати власне життя заради своєї рідної дитини. І інколи матері, дійсно, видніше, що краще для її дитини. Адже, по-перше, у неї більше досвіду, вона чудово знає, нахили та здібності сина чи доньки. І коли дитина, наприклад, вирішує за компанію з подругою вступати на філологічний факультет, а сама чудово розбирається в математиці, то мама вважає своїм обов’язком відмовити її від такого ризикованого кроку. Можливо, якби ми більше слухали своїх матерів, то і життя наше було б легшим та простішим?.. Також дуже шкода тих дітей, яким нікому сказати: «Дякую, мамо, за все! Люблю тебе, рідненька!» Як не дивно, саме ці діти найбільше цінують материнську любов і готові віддати все, щоб лише побачити свою маму. Сьогодні таких дітей, які живуть без батьківського піклування, досить багато. І, я вважаю, що це є однією з серйозних проблем нашого суспільства, адже дитина повинна виховуватися в родині.Отже, ми повинні дякувати своїм матусям за наше життя, за їхню любов, піклування та турботу. Тож бережімо своїх матерів, і землю бережімо, бо без неї не було б і нас!
Мова — то цілюще джерело, і хто не припаде до нього вустами, той усихає від спраги.
Століттями мова народу була тією повноводою річкою, яку ми називаємо Поезією. Поетична грань живе в слові, і слово немислиме без неї, як немислима річка без води.
Наша рідна мова — запашна, співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики і квіткових пахощів.
Проголошення незалежності дало право зайняти українській культурі належне їй місце. А основою, джерелом культури є материнська мова.
А яка ж красива, яка милозвучна ота материнська рідна мова. Яка багата у висловах, порівняннях, метафорах, гіперболах тощо.
Вони не можуть не вплинути на людські почуття. Скажімо, картина дощу з повісті «Микола Джеря» Нечуя-Левицького: «Море застогнало й загуло, як сосновий бір в час бурі. Берег закутався в туман та в дощ. Сонце зійшло за хмари. Все змішалось в одну мить і злилось докупи: і земля, і море. На морі стало поночі, і тільки вітер свистів, шипів та ревів, як звір.» Або ранок у лісі з казки «Хо» М. Коцюбинського: «Стрепенувся врешті ліс і собі заграв... Зашепотіли збуджені листочки, оповідаючи сни свої, заметушилась у травичці комашня, розітнулося в гущині голосне щебетання й полинуло високо — туди, де небо міниться, де небо грає всякими барвами...»
Характерною особливістю пейзажів «Дощ» та «Ранок у лісі» є багатство тропів, які впливають на почуття людини.
Отже, українська мова — дар Божий. Вона багата, ніжна й ласкава, мудра, доброзичлива, глибокодумна, чиста, правдива. Ми низько вклоняємося нашим пращурам за воістину солов'їну мову! І нам — тим, хто живе нині на прадавній матінці-землі, треба багато зробити, щоб усі зросійщені українці зрозуміли велич та красу своєї мови.