Наше життя почалося не зараз, не сьогодні вона й закінчиться. Багато століть створювалася історія. Великі люди – учені й воїни, герої й мудреці – по крупицях робили наше життя такий, який вона дісталася нам. І кожний момент цього життя можливий тільки тому, що були сторіччя до нього. Про це ми повинні постійно пам’ятати, це ми повинні чітко усвідомлювати, щоб продовжувати жити, залишатися повноцінною людиною – сполучною ланкою в безперервному потоці часуПам’ять про наших предків становить головне багатство нашої душі. Адже для того щоб ми зараз жили й були такими, які ми є, багато поколінь людей створювали наше суспільство, робили життя такий, який побачили неї ми. Та й у нас самих – пряме продовження моральних, культурних, історичних цінностей дідів і прадідів. Пам’ять про збіглих родичів також, а може навіть більше священна, чим пам’ять про видатних діячів минулого. «Під кожною могильною плитою – світова історія», – говорив Г. Гейне. І дійсно, кожна людина неповторна у своїй індивідуальності, кожний залишає свій слід у житті, пам’ять про свої справи, думки, життєвих устремлінняхСаме минулі покоління створили нас теперішніх, підняли наші думки й почуття до вершин людської мудрості. Тому ми завжди повинні зберігати у своїй пам’яті слід тої людської краси, той вогонь, що висвітлював життя збіглих, вогонь, що вони передали нам, а ми передамо нашим нащадкам. Адже людина затверджується у світі не тільки як мисляче й істота, що почуває, але і як одне з ланок у міцному вічному ланцюзі, що з’єднує минуле й майбутнє. Чим більше дорожить людина пам’яттю своїх батьків, дідів і прадідів, тим краще усвідомлює він своє місце в цьому світі, тим глибше почуває свою відповідальність за майбутнє. У наших предках – корінь нашого нинішнього існування, джерела нашої честі, совісті, достоїнства, ідеалівУсе у світі покриється пилом забуття,Лише двоє не знають ні смерті, ні тління:Лише справа героя так мовлення мудрецяПроходять столетья не знаючи кінцяФірдоусіМи повинні берегти й почитати пам’ять про померлих, тому що, як сказав В. А. Сухомлинский, у кого немає в душі минулого, у того не може бути й майбутнього. І він був прав. Могили померлих, близьких нам людей є відбиттям нашої душі. Акуратна й доглянута, вона передає нашу любов, пам’ять. Вона символізує продовження життя людини в наших серцях. Так само як забуті могили – наша байдужість. Скільки більш-менш високих, але однаково важливих справ зробили живучі до нас. Видатні герої великих історичних воєн, учасники переломних моментів історії – наші діди й прадіди. Їхній час було часом боїв. Вони боролися за наше щастя, за те, щоб ми зараз одержали можливість жити у світі й спокої. Зараз, на жаль, про це забувають.Але ж люди присвятили боротьбі все своє життя, деякі загинули за світлі ідеали. У нас у сім’ї з покоління в покоління передаються оповідання про Велику Вітчизняну війну, у якій брали участь наші діди (прадіди), дбайливо передаються записи, зроблені їхньою рукою, їхнього враження від тих подіях. І що б зараз не говорили із приводу того, мала сенс чи ні та війна, праві були ми чи ні, – для мене не існує такого питання. Мене обурюють люди, які, не будучи самі живими свідками происходящего в ті дні, беруться засуджувати й переробляти історію. Я вважаю, що це були великі дні, а наші предки були великими людьми. І в докір подібним горі-критикам необхідно зберегти світлу пам’ять про їх і передати майбутнім поколіннямАле неповторна й цікава доля не тільки тих людей, які пішли, які брали участь у великих подіях минулого. Нашої уваги й участі вимагають і ті, хто живуть зараз – нинішні старі й бабусі. Вони почувають, що їхній час іде й найбільше мають потребу в підтвердженні того, що пам’ять про їх збережеться в серцях дітей і онуків. Тому варто іноді відкласти всі свої заняття, сісти поруч і попросити розповісти що-небудь про себе. Упевнено, ви не пошкодуєте про час, витраченому на те, щоб їх послухати. Мінути уваги з вашої сторони продовжать життя цих людей, а ви почуєте багато цікавого й повчального, важливого для вашого духовного розвитку
На чужому горі нікому і ніколи не вдасться збудувати власного щастя. Незаперечність цієї простої життєвої мудрості доводить у своєму романі «Ріка життя» українська письменниця Ніна Іванівна Фіалко, з якою я, вже неодноразово, маю честь співпрацювати, як автор скромних відгуків на її завжди актуальні книги. Проте, новий соціально – побутовий роман вражає своєю соціальною спрямованістю і ґрунтовним точним аналізом мотивів поведінки персонажів у певних життєвих ситуаціях. Наприклад, Галина, котра через приворот і чаклунство зруйнувала перше кохання своєї подруги Наталі Захарчук, має зробити вибір між власним сумлінням, жіночою дружбою,бажанням просто насолити і зіпсувати життя подруги. В сюжеті книги виразно відчутна думка про «ефект бумеранга», коли зло вчинене іншій людині, рано чи пізно, повертається проти людини котра його вчинила. Ніна Іванівна, вустами своєї героїні доводить, що це своєрідна відплата за гріховні вчинки людини. Ще однією важливою темою роману є руйнування міфів про призначення і діяльність УПА, які панують серед мешканців центральної України. Там люди часто бояться воєвничих бандерівців, що прийшли «захоплювати» Україну. Саме тому книга є особливо актуальною зараз, коли Українці, по суті, знову віддають своє життя за Самостійність, Соборність і Волю нашої держави. Кожна сторінка дає змогу читачеві усвідомити безпідставність такого сприйняття історичних подій та процесів державотворення, що тоді відбувалися. Авторка аргументовано доводить, що лише в єдності справжня сила народу,і жодні мовні, культурні чи інші питання не є перешкодами на шляху єднання української нації. Стиль роману є акуратно вивіреним і, водночас, приємно легким для сприйняття. Читач не нудьгуватиме ані хвилини та співпереживатиме життєві колізії двох подруг, кожна з яких обрала власний шлях до щастя, визнання та успіху. Визначальною особливістю всієї творчості Ніни Іванівни Фіалко і цього роману зокрема, є спонукати читачів до осмислення причин вчинків героїв і творення власних висновків, щоб не повторювати фатальних помилок, які руйнують життя найрідніших людей і примушують страждати від відчуття провини за помилки, що їх неможливо виправити.
