Розставте пропущені розділові знаки.
1. Знав я з першого ж вечора фехтування це те без чого тепер не обійдеться
(Н.Бічуя). 2. Наснився мені чудернацький базар під небом у чистому полі для
різних людей для добрих і скнар продавалися різні долі (Л.Костенко). 3. Небо
прорізали вогняні стріли ударив грім на дорогах знявся вихор закрутився
клубком і помчався в жита (О Десняк). 4. У хаті тепло від печі йде дух
розходиться по всіх кутках (М.Коцюбинський). 5. Дощ поступово затихає
навколо світлішає (Ю.Збанацький).​

Сніг ще осідає, і поверх криги дзюрчить тала вода, але верба вже починає оживати. Із набухлих бруньок розпускаються ніжні й пухнасті котики. Так їх називають у народі. 
Доторкнешся до цих оксамитових пуп’янків і, здається, відчуваєш тепло. Верба – дерево весни, зазвичай росте на берегах річок, понад ставками та озерами. Старожили розповідають, що вербу висаджували ще й біля копанок. Чимало її розрослось у с. Погреби та у сусідній Бабичівці Глобинського району. Учні місцевої школи вже перевірили: верба починає розпускатися. 
— Ми щовесни гаємо за котиками, щоб не проґавити. Бо вже не перший рік йдемо з хлопцями на берег Сухого Кагамлика й обережно зрізуємо вербові гілочки. Першими з усіх учнів даруємо котики дівчаткам-однокласницям на 8 Березня. Не забуваємо і про вчителів. Та й вдома обов’язково вітаємо наших мам і сестричок, – каже 13-річний Костя Ситник, учень бабичівської школи. 
Переповідають, що вербову гілочку як символ України повіз із собою у заслання Тарас Шевченко і посадив її у казахській пустелі. З тої гілочки виросло велике дерево, яке люди назвали вербою Тараса. Подейкують, що згодом ще 200 вербичок виростив він з її гілок. Вербовий гай у засланні нагадував Тарасу Шевченку про рідну Україну. 

Що таке любов? Це питання споконвіку хвилює людей: про любов співають пісні, складають вірші, а зараз навіть проводять наукові дослідження. Кажуть, без любові життя нічого не варте. Та ніхто не може визначити, що то за почуття, яке захоплює людину та робить її щасливою, що руйнує долі, коли вмирає. Любов має владу над нами, тому так пише Л. Костенко у своїй поезії: Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни! Як на мене, любов – це таємниця. Проте для себе я її розумію так: любов – це небайдужість. Коли ти відчуваєш тепло, радість, наповненість поруч з кимось, коли проводиш з людиною час та знаєш, що жодна хвилина не втрачена марно, коли хочеться бути поруч знов і знов, а також бажаєш людині щастя та хочеш до й – це й є любов. Також любов – це вдячність та прийняття іншого таким, який він є. Це такий стан душі, коли поруч із кимось у тебе є все для щастя, а весь світ радіє з тобою: Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання… (В.Сосюра) Любов буває не лише до іншої людини . Буває любов до Батьківщини, свого рідного краю, того клаптику землі, на якому тобі дорога кожна квітка. Особисто в мене такі теплі почуття асоціюються з мамою та татом, близькими друзями, улюбленим котом, а ще – з нашим домом, деревами у саду, дитячими іграшками, улюбленими книжками, навіть велосипедом! Можливо, це не любов у високому значенні, про яку міркують філософи та митці, проте я вважаю, це також вона. Недарма ж бо слово «улюблений» походить від «любити». Любов буває пристрасною та, нажаль, нерідко сумною. Навіть якщо сам я цього ще відчував, проте присвячені пристрасному коханню рядки не можу читати без того, щоб серце не обняла невідома туга. Мабуть, любов – це те спільне для нас усіх, що ми всі відчуваємо та розуміємо. Тож я зрозумів, що необхідно берегти це світле почуття в серці, турбуватися про людей, яких любиш, оточувати себе лише улюбленими речами та витрачати свій вільний час на улюблені заняття. Таким чином можна наповнити своє життя любов’ю.