Розкрийте дужки, щоб утворити звертання, іменники
поставте в потрібній формі. Поясніть, для яких іменників форма
кличного відмінка-звертання омонімічна з називним відмінком.
1. «(Братик) ти наш рідний, Як голубонько сивий!»2. Дід Антип, (голуб),
бачив смаленого вовка, був під конем, був і на коні. 3. Що, (товариш),
непереливки, мабуть, нам з тобою? 4. У мене, товаришу, ще раніш твого ноги
болять... і груди... ох, як болять... дихати боляче. 5. Умийся, (серденько)!
6. Дивітесь, (око) молодії, як зорі божії встають, як сходить місяць,
червоніє...7. (Гора) мої високії, не так і високі, як хороші, хорошії, блакитні
здалека.
Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: "Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні". Для поета рідна земля була святою, він так щиро ї любив! Але його житТєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі — "На нашій своїй землі". Та перед цими рядками є й інші: "На нашій славній Україні". З одного боку, Україна славна і наша, азіншого — все-таки, "не своя", бо невільна, сама собі не належить. Гадаю, саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: не вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від іїї праці може не залишитися й "малого сліду". Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що "малого сліду не покину" на Україні і що його "не пом'яне батько з сином". Навіщо ця "маска" ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості? На це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Biciмнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п'яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні П, окраденую збудять... Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень України, окраденість у час її оновлення та відродження. Тому я з повним правом вважаю поезію "Мені однаково, чи буду..." зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію "Мені однаково, чи буду...", тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у Кирило-Мефодіївському братстві дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинило появу вірша "Мені однаково, чи буду.." У ньому ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо рoсійські самодержавці присплять національну свідомість українців і викоренять з Їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: ...Як Україну злії люде Присплять, лукаві, ї в огні п, окраденую, збудять... Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається:
З
Звук павутинки» наповнена мріями та уявою про кращий світ, без сірих буднів та жорстокості. В думках головного героя Льоньки, який скоро перейде в третій клас, повно дивовижних епізодів природи. Це навіть не просто звичайні фантазії, це те, чим живе наш головний герой.
У нього є два вірних супутники: старий вчений Адам, який приїхав до села скоротати свої останні дні по причині тяжкої хвороби (малокрів’я) та уявна подруга Ніна, з якою він спілкується, немов вона реальна. Вчений є єдиною живою людиною, яка змогла зрозуміти такий химерний і водночас щирий та добрий світ в думках хлопчика. Старий чоловік спроможний бачити світ як і Льонька. Адам, побачивши плавуче листя на воді, каже що то флотилія, а хлопчик – це не школярик, а справжній командир морського флоту.
Можливо, коли хлопець буде старшим, він збереже частинку тих фантазій у своїх спогадах і зможе розуміти інших дітей з подібними мріями. Коли настає трагічний момент і Адаму залишаються вже лічені дні до його дати смерті, він всеодно не здається. Старий чоловік вже не спороможний підвестись з ліжка, але всеодно приділяє увагу школярику: розповідає цікаві історії або слухає вигадані оповідання хлопчини. Образ вченого не залишить байдужим нікого, бо він і є зображенням людини, яка розуміє добро та вічність краси рідної землі. Ніна інколи здається школяреві настільки живою, що він деколи сумнівається в її вигаданості. Діти разом добре проводять час: слухають звуки павутиння (павукове радіо) і ходять до глиняної печери.
Цей твір показує читачеві, що в нашому сучасному світі залишилась ще вічна, добра і неповторна краса природи, яка є безсмертною. Автор також показує, що людина спроможна її побачити. Достатньо лише прислухатись до неї та постаратись відчути її і вона неодмінно відгукнеться.