Коли в людини є народ, тоді вона уже людина Нас, людей, на планеті більше семи мільярдів, і кожна людина належить до якогось народу. На мій погляд, людина може й жити сама по собі, може забути про те, до якого народу належить, але це буде неповноцінна людина. Вона буде неповноцінною не в сенсі фізичних або розумових здібностей, а в сенсі культури.
Кожен з нас є ланкою у довгому ланцюгу поколінь, який тягнеться з давніх давен і не закінчится на нас. Цей ланцюжок з'єднує далеких предків з нащадками. Якщо людина цурається свого народу, країни, що її породила, своєї мови та традицій, то це означає, що вона цурається своїх предків, зраджує їх.
На мій погляд, поважати культуру та традиції - не означає жити так, як жили наші предки декілька століть тому. Це й неможливо. Але пам'ятати, звідки ти взявся, яка земля тебе породила, до якого народу ти належиш - треба. Треба знати свою історію і мову, пам'ятати про славетних предків. Саме це робить людину справжньою людиною, а не просто біологічною істотою.
Ми йшли стежкою мовчки в густих лозах. Увесь німецький феєрверк, що так замучив нас за останні дні важкого відступу, для дідів, які йшли попереду, ніби не існував зовсім.
— Слухайте, діду, ви не можете іти трохи швидше?— стримуючи дрижаки, спитав Троянда двічі.
— Ні, не можу,— одповів Платон. — Одходив уже своє. .. А ось і річка.
Перед нами була тиха широка Десна. Над річкою і над лісами вечірнє небо, якого я ніколи таким ще не бачив.
Сонце давно вже зайшло. Хмара була важка, темно-темно-синя, унизу зовсім чорна. Природа була ніби в змові з подіями і попереджала нас своїми грізними знаками.
Риба боялася такої ночі і шугала по висипах на мілині.
— Ну, сідайте, повезем. Чого стали? — сказав дід Платон. --Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїн! — загримав дід на когось із нас.
Ми розсілися у човні мовчки.
Я сидів у човні близько коло діда Платона, який узяв весло і сильним рухом одштовхнувся од берега.
Нас, людей, на планеті більше семи мільярдів, і кожна людина належить до якогось народу. На мій погляд, людина може й жити сама по собі, може забути про те, до якого народу належить, але це буде неповноцінна людина. Вона буде неповноцінною не в сенсі фізичних або розумових здібностей, а в сенсі культури.
Кожен з нас є ланкою у довгому ланцюгу поколінь, який тягнеться з давніх давен і не закінчится на нас. Цей ланцюжок з'єднує далеких предків з нащадками. Якщо людина цурається свого народу, країни, що її породила, своєї мови та традицій, то це означає, що вона цурається своїх предків, зраджує їх.
На мій погляд, поважати культуру та традиції - не означає жити так, як жили наші предки декілька століть тому. Це й неможливо. Але пам'ятати, звідки ти взявся, яка земля тебе породила, до якого народу ти належиш - треба. Треба знати свою історію і мову, пам'ятати про славетних предків. Саме це робить людину справжньою людиною, а не просто біологічною істотою.
Ми йшли стежкою мовчки в густих лозах. Увесь німецький феєрверк, що так замучив нас за останні дні важкого відступу, для дідів, які йшли попереду, ніби не існував зовсім.
— Слухайте, діду, ви не можете іти трохи швидше?— стримуючи дрижаки, спитав Троянда двічі.
— Ні, не можу,— одповів Платон. — Одходив уже своє. .. А ось і річка.
Перед нами була тиха широка Десна. Над річкою і над лісами вечірнє небо, якого я ніколи таким ще не бачив.
Сонце давно вже зайшло. Хмара була важка, темно-темно-синя, унизу зовсім чорна. Природа була ніби в змові з подіями і попереджала нас своїми грізними знаками.
Риба боялася такої ночі і шугала по висипах на мілині.
— Ну, сідайте, повезем. Чого стали? — сказав дід Платон. --Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїн! — загримав дід на когось із нас.
Ми розсілися у човні мовчки.
Я сидів у човні близько коло діда Платона, який узяв весло і сильним рухом одштовхнувся од берега.