18 липня 143 роки тому російський міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав секретний циркуляр про часткову заборону видання книг українською мовою. Серед інших подібних актів російської держави Валуєвський циркуляр вирізнявся тим, що забороняв друкувати українською мовою саме релігійну літературу та шкільні підручники.
Після початку польського повстання у січні 1863 року петербурзький уряд вдався до репресій проти всіх неросійських народів Російської імперії. 18 липня міністр внутрішніх справ Петро Валуєв у відповідь на запит Київського цензурного комітету видав таємний відомчий циркуляр під заголовком «Про книги, що видаються для народу малоросійською говіркою».
Міністр звертав увагу чиновників цензурного відомства на масове видання українською мовою підручників та книг для народу і пояснював це суто політичними мотивами, оскільки, на його переконання, «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Валуєв наголошував, що тим, хто вважає українську мову зрозумілішою для народу, ніж російська, (цитата) «більшість самих малоросів закидають сепаратистські задуми, ворожі Росії та погибельні для Малоросії». Особливо небезпечним міністру видавалося те, що прагнення українських інтелігентів дати своєму народові освіту рідною мовою збігалося з польськими політичними домаганнями.
Одного разу чоловік, що їхав конем по зимовій лісовій дорозі, побачив посеред шляху щось незрозуміле. Кінь його схарапудився, злякався, встав дибки і уперед не йшов. Чоловік зліз на землю і підійшов ближче до своєї знахідки. Посеред дороги лежав поранений, увесь у крові вовчисько і жалісно стогнав. Побачивши чоловіка, він підповз до нього, наче собака.
Оглянувши вовка, чоловік побачив велику криваву рану на його спині, з якої місцями була здерта шерсть. Підстелив чоловік на воза стареньку ряднину, підняв вовчиська, поклав його на сани і повіз додому.
Вдома промив його рану, нагодував та обігрів, ще кілька тижнів лікував, як міг, доки рана не затяглася. Тоді вирішив відвезти сіроманця знову до лісу. Залишив він його у лісі, а сам поїхав у справах, а вовк сидів посеред дороги і пильно дивився йому услід.
Повертався чоловік додому з важким каменем на душі, бо мав таке відчуття, наче втратив близького друга. Але, під*їхавши до воріт, побачив сірого, який підтюпцем біг йому назустріч, радо та весело помахуючи хвостом.
18 липня 143 роки тому російський міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав секретний циркуляр про часткову заборону видання книг українською мовою. Серед інших подібних актів російської держави Валуєвський циркуляр вирізнявся тим, що забороняв друкувати українською мовою саме релігійну літературу та шкільні підручники.
Після початку польського повстання у січні 1863 року петербурзький уряд вдався до репресій проти всіх неросійських народів Російської імперії. 18 липня міністр внутрішніх справ Петро Валуєв у відповідь на запит Київського цензурного комітету видав таємний відомчий циркуляр під заголовком «Про книги, що видаються для народу малоросійською говіркою».
Міністр звертав увагу чиновників цензурного відомства на масове видання українською мовою підручників та книг для народу і пояснював це суто політичними мотивами, оскільки, на його переконання, «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Валуєв наголошував, що тим, хто вважає українську мову зрозумілішою для народу, ніж російська, (цитата) «більшість самих малоросів закидають сепаратистські задуми, ворожі Росії та погибельні для Малоросії». Особливо небезпечним міністру видавалося те, що прагнення українських інтелігентів дати своєму народові освіту рідною мовою збігалося з польськими політичними домаганнями.
Одного разу чоловік, що їхав конем по зимовій лісовій дорозі, побачив посеред шляху щось незрозуміле. Кінь його схарапудився, злякався, встав дибки і уперед не йшов. Чоловік зліз на землю і підійшов ближче до своєї знахідки. Посеред дороги лежав поранений, увесь у крові вовчисько і жалісно стогнав. Побачивши чоловіка, він підповз до нього, наче собака.
Оглянувши вовка, чоловік побачив велику криваву рану на його спині, з якої місцями була здерта шерсть. Підстелив чоловік на воза стареньку ряднину, підняв вовчиська, поклав його на сани і повіз додому.
Вдома промив його рану, нагодував та обігрів, ще кілька тижнів лікував, як міг, доки рана не затяглася. Тоді вирішив відвезти сіроманця знову до лісу. Залишив він його у лісі, а сам поїхав у справах, а вовк сидів посеред дороги і пильно дивився йому услід.
Повертався чоловік додому з важким каменем на душі, бо мав таке відчуття, наче втратив близького друга. Але, під*їхавши до воріт, побачив сірого, який підтюпцем біг йому назустріч, радо та весело помахуючи хвостом.