Справжня людина, за глибоким переконанням мого народу, — це людина добра і мудра, щира і сердечна, щедра і світла, яка вміє любити і співчувати, захистити і приголубити, поважати і порадити, людина з добрим серцем і світлою душею. Тому з раннього дитинства дітям прищеплюють любов до всього живого, розказують про добрих звірят і чарівних пташок, гарних метеликів і комашок, які роблять тільки добрі вчинки. І зайчик у народних казках не просто тваринка, а зайчик-побігайчик, і жабка-скрекотушка, та мишка-норушка. Дитина з радістю сприймає ці добрі і лагідні образи звірят і тягнеться до них з великою цікавістю. У дитини виникає природна потреба їх захистити, турбуватись про їхню безпеку. І не стане дитина кривдити такого красивого метелика, який пурхає над квітами, бо це ж не просто метелик, а чарівна казка, яка живе цікавим життям і відчуває теж саме, що й дитина: любується дивосвітом, слухає веселий спів пташок, летить у безмежне синє небо, щоб радіти і дивуватись світом. Дитина замислюється над тим, що бачить навколо себе, ловить кожне слово дорослих і вбирає своїм серденьком ту мораль, яку сповідують дорослі члени родини, батьки, старші брати та сестри. Там, де прищеплюють любов до всього живого, де нема насильства, дитина виростає захисником, доброю людиною, бо живе серед любові і ласки, серед краси і казки. Це дуже важливо, бо все починається з дитинства. Як каже народна мудрість: «Посієш вчинок — пожнеш звичку, посієш звичку — пожнеш характер». Як же важливо сіяти у дитячих душах добрі звички, прищеплювати бажання робити добрі вчинки, щоб вони виросли добрими і мудрими, справжніми хорошими людьми.Тому й виховує народна педагогіка наших дітей на розумних і мудрих казках, на гарних прикладах, які прищеплюють дітям високу мораль, найкращі риси характеру, любов до своїх батьків, до всього живого, повагу до старших. Казка — це чудовий засіб родинного виховання. Вона не тільки навчає та виховує малих дітей, а й згуртовує, об’єднує сім’ю, створює домашній затишок і ту теплоту стосунків, яка просто незамінна у родині.
Біля лісу зручно розташувалась розлога верба. Її віти немов хотіли полоскотати воду,і після кожної невдалої спроби сумно похилялись над нею. Сонце,здавалося,аж усміхалося,коли своїми променями діставало землі. Трава розкішно вляглася на грунті,і виспівувала з легеньким вітерцем пісні. Соловей пролітаючи над річкою весело витанцьовував у небі,а легенькі літні хмари пливли човниками по блакитному просторі. Вода у річці гралася сама з собою,то припливаючи,то віддаляючись від берега. На вербі висіла гойдалка. Вона немов пташеня вчилася літати,а вітерець,як той тато,підтримував та гойдав її. Сонечко потроху почало готуватися до сну. Все стало тихим. Водичка більш не гралася,а сонно пересувалася з одного місця на інше. Хмари порідшали,а небо стало приємно-рожевим. До лісу влетіла зграя диких птахів,та повсідалася на гіллі дерев. І тільки ніжний соловейко прилетів до свого улюбленого місця,та почав тихенько щебетати. Він сів на одиноку вербу,що й досі не могла дістати до води і полоскотати її.
