Правильно узгодити іменники з числівниками.
Двадцять три тома, п’ять цілих сім десятих гектари, півтора ко-
шиків, троє тополь, сорок два учня, двоє мільйонів, семеро чашок,
четверо діб, два дня, сорок три громадяни, шість працівника, дві
третини часа.

В історію живопису Ісаак Ілліч Льовітан увійшов перш за все як пейзажист. Льовітан - творець так званого «пейзажу настрою». Художник умів дуже тонко передати різноманітність стану природи, дати відчути всю красу навколишнього світу.На картині «Золота осінь» ми бачимо березовий гай в мідно-золотому осінньому убранні. У глибині лугу втрачається річка, на лівому березі якої стоять стрункі біло-жовті берізки і дві осики з вже майже опалим листям. Вдалині видно червонуваті вітки чагарника. Земля укрита жовтіючою травою. А на лравюм бережу річки - ряд ще зелених верб, які ніби чинять опір осінньому в’яненню. Річкова гладінь здається нерухомою і холодною. На і» і верхні води відбивається: світле небо з білими хмарами. Осінній день, зображенний художником, повний світла. У картині переважають життєрадісні світлі стіни. Майже на лінії горизонту помітні контури далеких будов, лісу, полів, що її шсівають озиминою.Пейзаж «Золота осінь» зображає иайліричнішу з пір року. «Смутна пора і чарівність. Приємна мені твоя: прощальна краса», - так сказав про золоту і тінь Олександр Сергійович Пушкін. Напевно, саме ці терміни повторював про себе Ісаак Льовітан, пра.цюючи над своїми знаменитими пейзажами. Художник іноумів осінь перш за все як свято фарб, як прощання з літом. Пейзаж цей не шівіває сумних думок лро майбутня) довгу зиму. Адже в природі все однаково  удово, і кожна з пір року має свою неповторну красу. Дивлячись на картину «Золота осінь», глядач мимоволі проникається глибоим відчуттям любові до рідної природи, що дарує нам незабутні хвилини висоти насолоди прекрасним.

собаками загнаний на списи, стікаючи гарячою кров’ю в останній несамовитості
гриз залізо наконечників трощив дерево списівищ. Його випружене тіло лиховісно
скрикувало в тисячних вогнях, воно ось-ось мало вибухнути червоною кривавістю.
Але звір, видно, відчував наближення останньої миті. Він не хотів смерті, прагнув
уникнути того кінця, після якого вже не буває початку. Переповнений передсмертним
риком, він жахнув з кола знищення. Його
затьмарені болем очі все ж здобулися на ще одне зусилля, щоб забачити вільний
проміжок. Задране в лютій зневазі, рило хапливо нюшило дорогу, заволохатілі вуха
вловлювали щонайменші продихи лісового повіву волі. Умить лишив кабан у тій
улоговині людей собак гострі, довгі списи і помчав по схилу вгору, де самотньо
приглядався до ловів князь Ярослав (П. Загребельний).