Рідне слово — таке ніжне, барвисте, найдорожче. Воно хвилює серце, бо мова українська — це невичерпне джерело, скарбниця народного духу. Вона мелодійна, ласкава, ніжна, багата. Коли чуєш українську мову, здається, що це співають лісові пташки, шумлять бурхливі гірські водоспади. Мова — порадник і вчитель тим, хто її шанує і любить, і суддя тих, хто її зневажає.
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється, ожива, як їх почує.
Так писав про рідне слово Тарас Шевченко. Не можна не погодитися з великим поетом. Мова наша така мелодійна, неповторна, бо увібрала в себе гомін полів і лісів, вона зіткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Для кожного українця рідне слово пов’язане з краєвидами, з картинами сільської природи і міськими пейзажами. У ній відбиваються звичаї, традиції, розум і досвід, краса і сила українського народу. Ще в дитинстві вона допомагає нам пізнати світ, відкривати для себе таємниці життя. Без мови не може розвиватися жодна нація, бо вона допомагає людям обмінюватися думками, висловлювати почуття, досягати взаєморозуміння, створювати духовні цінності.
Ніжне українське слово пробуджує в нас людину. Це те найцінніше, що передає наш народ із покоління в покоління як найдорогоцінніший скарб. Доки жива мова, доти живий і народ.
Століттями нашу мову гнали, переслідували, забороняли. У відповідь на приниження, гніт, сваволю український народ творив свою історію, культуру, плекав рідну мову. І мова зацвіла, наче троянда. Ніжна і співуча, вона звучить у серці кожного з нас. Вона звучала раніше з уст українців, вона піснями додавала козакам сили, звучала у народних думах і піснях. Вона приходила з творів І. Котляревського і Т. Шевченка, І. Франка. Саме вони довели існування слів, від яких «серце б’ється, ожива, як їх почує».
Тільки людина з глибоким почуттям патріотизму здатна зберегти в душі пошану до рідної мови. Бо слова «мова» і «Батьківщина» духовно споріднені. А той, Хто байдуже ставиться до мови, байдужий і до минулого, теперішнього і майбутнього свого народу.
Мова народу — найчарівніший цвіт, що ніколи не в’яне, а вічно живе, розвивається. Мова допомагає нам завжди. Є слова, які викликають радість і збуджують душу. Це слова добрі, слова підтримки і співчуття. Найніжнішими словами ми відкриваємо серце коханій людині, щирими розмовами довіряємо таємниці друзям, словами твердими даємо обіцянки. XX століття принесло нашій мові й культурі високі злети й найскладніші випробування. Наше слово вмирало з голоду і бідувало, плакало за людьми, кинутими за ґрати, розстріляними, знищеними морально. Слово українське стало ніби сховком людського духу, скарбницею, до якої народ складав і своє давнє життя, і свої сподівання, розум, досвід.Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну, —
писав, незважаючи на заборони, В. Сосюра.
Не можна жити в Україні, не милуючись рідною мовою, не знаючи і не вивчаючи її. Нашій мові, наче живій людині, потрібна любов і духовна міць. Тож давайте пізнавати красу рідного слова, любити Вітчизну, пишатися нашою барвистою, чарівною мовою!
моє село невелике, порівняно з містом, але дуже мальовниче. зветься воно василівкою, на честь хлібороба василя, який першим поставив тут хату.
той василь дуже вдало вибрав місце для оселі. опис місцевості села я почну з опису річки. вона тиха, заросла комишем. річка протікає відразу а околицею нашого села. там купаються місцеві гуси, а на березі пасуться корови.
а далі розташований шматок незайманого степу, горби та схили. весною він увесь заквітчаний, а влітку вітер доносить до села духмяні пахощі степових трав. зі степом стикаються рівні зелені поля. тут агрофірма та фермери вирощуют пшеницю, кавуни та дині, а ще — овочі.
на схід від села розташований невеликий та неглибокий ставок. він має штучне походження. його вирили десь сімдесят років тому. саме сюди селяни ходят та купатися, бо в самій річці суцільні мул, комиш та жаби.
ще на річці водяться видри, білі чаплі, навіть хижі ласки. в степу можна зненацька наполохати зайця або ховрашка. а одного разу, коли зима була холодна, люди бачили просто за околицею села старого сірого вовка.
але наше село цивілізоване. в ньому багато вулиць, навіть є так звані “краї” . наприклад,та частина села, що знаходиться біля річки, зветься “жабівкою”. у нас є газопровод, магазини, середня школа, дітсадок, будинок культури. ще в селі є церква, саме тому село споконвіку зветься селом, а не хутором. до нас можна доїхати з районного центру на автобусі, який ходить тричі на день.
більшість селян живе у садибах. вони саджають великі городи та збирають у власних садках яблука, вишні, черешні та груші. проте біля сільради є кілька двоповерхових будинків з квартирами.
коли я стану дорослим, то обовязково поживу певний час у місті. а потім повернуся до рідного села, бо мені до вподоби жити серед природи.
Рідне слово — таке ніжне, барвисте, найдорожче. Воно хвилює серце, бо мова українська — це невичерпне джерело, скарбниця народного духу. Вона мелодійна, ласкава, ніжна, багата. Коли чуєш українську мову, здається, що це співають лісові пташки, шумлять бурхливі гірські водоспади. Мова — порадник і вчитель тим, хто її шанує і любить, і суддя тих, хто її зневажає.
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється, ожива, як їх почує.
Так писав про рідне слово Тарас Шевченко. Не можна не погодитися з великим поетом. Мова наша така мелодійна, неповторна, бо увібрала в себе гомін полів і лісів, вона зіткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Для кожного українця рідне слово пов’язане з краєвидами, з картинами сільської природи і міськими пейзажами. У ній відбиваються звичаї, традиції, розум і досвід, краса і сила українського народу. Ще в дитинстві вона допомагає нам пізнати світ, відкривати для себе таємниці життя. Без мови не може розвиватися жодна нація, бо вона допомагає людям обмінюватися думками, висловлювати почуття, досягати взаєморозуміння, створювати духовні цінності.
Ніжне українське слово пробуджує в нас людину. Це те найцінніше, що передає наш народ із покоління в покоління як найдорогоцінніший скарб. Доки жива мова, доти живий і народ.
Століттями нашу мову гнали, переслідували, забороняли. У відповідь на приниження, гніт, сваволю український народ творив свою історію, культуру, плекав рідну мову. І мова зацвіла, наче троянда. Ніжна і співуча, вона звучить у серці кожного з нас. Вона звучала раніше з уст українців, вона піснями додавала козакам сили, звучала у народних думах і піснях. Вона приходила з творів І. Котляревського і Т. Шевченка, І. Франка. Саме вони довели існування слів, від яких «серце б’ється, ожива, як їх почує».
Тільки людина з глибоким почуттям патріотизму здатна зберегти в душі пошану до рідної мови. Бо слова «мова» і «Батьківщина» духовно споріднені. А той, Хто байдуже ставиться до мови, байдужий і до минулого, теперішнього і майбутнього свого народу.
Мова народу — найчарівніший цвіт, що ніколи не в’яне, а вічно живе, розвивається. Мова допомагає нам завжди. Є слова, які викликають радість і збуджують душу. Це слова добрі, слова підтримки і співчуття. Найніжнішими словами ми відкриваємо серце коханій людині, щирими розмовами довіряємо таємниці друзям, словами твердими даємо обіцянки. XX століття принесло нашій мові й культурі високі злети й найскладніші випробування. Наше слово вмирало з голоду і бідувало, плакало за людьми, кинутими за ґрати, розстріляними, знищеними морально. Слово українське стало ніби сховком людського духу, скарбницею, до якої народ складав і своє давнє життя, і свої сподівання, розум, досвід.Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну, —
писав, незважаючи на заборони, В. Сосюра.
Не можна жити в Україні, не милуючись рідною мовою, не знаючи і не вивчаючи її. Нашій мові, наче живій людині, потрібна любов і духовна міць. Тож давайте пізнавати красу рідного слова, любити Вітчизну, пишатися нашою барвистою, чарівною мовою!
моє село невелике, порівняно з містом, але дуже мальовниче. зветься воно василівкою, на честь хлібороба василя, який першим поставив тут хату.
той василь дуже вдало вибрав місце для оселі. опис місцевості села я почну з опису річки. вона тиха, заросла комишем. річка протікає відразу а околицею нашого села. там купаються місцеві гуси, а на березі пасуться корови.
а далі розташований шматок незайманого степу, горби та схили. весною він увесь заквітчаний, а влітку вітер доносить до села духмяні пахощі степових трав. зі степом стикаються рівні зелені поля. тут агрофірма та фермери вирощуют пшеницю, кавуни та дині, а ще — овочі.
на схід від села розташований невеликий та неглибокий ставок. він має штучне походження. його вирили десь сімдесят років тому. саме сюди селяни ходят та купатися, бо в самій річці суцільні мул, комиш та жаби.
ще на річці водяться видри, білі чаплі, навіть хижі ласки. в степу можна зненацька наполохати зайця або ховрашка. а одного разу, коли зима була холодна, люди бачили просто за околицею села старого сірого вовка.
але наше село цивілізоване. в ньому багато вулиць, навіть є так звані “краї” . наприклад,та частина села, що знаходиться біля річки, зветься “жабівкою”. у нас є газопровод, магазини, середня школа, дітсадок, будинок культури. ще в селі є церква, саме тому село споконвіку зветься селом, а не хутором. до нас можна доїхати з районного центру на автобусі, який ходить тричі на день.
більшість селян живе у садибах. вони саджають великі городи та збирають у власних садках яблука, вишні, черешні та груші. проте біля сільради є кілька двоповерхових будинків з квартирами.
коли я стану дорослим, то обовязково поживу певний час у місті. а потім повернуся до рідного села, бо мені до вподоби жити серед природи.