ПОТРІБЕН ПЕРЕКАЗ Князь Дмитро вже було вирішив про себе, що це все, і приготував- ся до кінця, аж ні. Яничари повели його до Топкапи — комусь він ще був потрібний на знаменитому стамбульському горбі, що, пото- паючи в розкішних садах і квітниках, здіймався над Мармуровим морем. Як досить швидко виявилося — султану. Забаг побалакати з непокірним князем.
— Знову ти — Байда? — падишах дивився на бранця дещо враже- но. — Не думав, що ти проти нас виступиш...
Стояв — високий, дорідний, пещений, густа борода щойно пофар- бована хною, на голові чимала чалма, одяг на ньому теж пишний, важкий, шитий золотом:
— Тепер ти — козак Байда? У татар, здається, так звуть безтурбот- ного чоловіка — байда.
— Від народження й до сьогодні я звуся князем Вишневецьким.
— Кожен козак мріє якщо й не про княжий титул, то бодай про звання старшого, а ти, виходить, навпаки. З родових князів у козаки?
Князь-козак, високий, тонкий станом і гарний лицем, був вдатний із себе. Ач, які хвацькі чорні вуса! Злегка видовжене, благородне лице — зразу видно, що не простолюдин, очі живі, розумні й блис- кучі. Голова голена, а з волосся залишено лише пучок, що зветься чуприною. Пучок довгий, скручений і закручений за ліве вухо, і цим князь схожий на козаків. На ньому біла сорочка, вузькі штани з білого сукна — гàчі. Сорочка підперезана опояскою. Взутий у м’які сап’янові чоботи. На плечах — білий шовко- вий жупан, теж дорогий.
— Чи знає наш бранець, князь Вишне- вецький, він же козак Байда, у чому його звинувачує османський султанат?
Не чекаючи відповіді, султан назвав лише одне ім’я:
— Коплан-баши.
Наперед виступив високий худий турок і тихим, але чітким голосом і навіть мовою бранця почав читати:
«Князь Вишневецький, прозваний ще козаком Байдою, прибув із загоном на Нижній Дніпро і на острові, званому Хортиця, збудував замок Січ-городок, почав воювати татарські кочовища і захоплювати степи...»
— От, от! — чомусь аж радо вигукнув султан. — Цього вже досить, щоб сісти на палю. Але це ще тільки початок. Читай далі.
«Влітку 1556 року князь Вишневецький з острова Хортиці орга- нізував похід трьохсот канівських та черкаських козаків з кількома сотнями запорожців на турецькі фортеці Іслам-Кермень та Очаків. Фортецю Іслам-Кермень Вишневецький захопив, привіз усі гармати на острів Хортицю...»
— Це вперше, відколи постала наша імперія, дніпровські козаки зважилися на такий зухвалий вчинок — напасти на нашу фортецю і захопити, — вигукнув султан. — Тобі, князю, важко буде розра- ховувати на нашу милість!
Турок з дозволу читав далі:
«Князь Вишневецький вирішив захопити південні землі та Причорномор’я та забрати їх собі. Разом із людьми царя Московії ходив на Перекоп у різні султанські і ханські володіння, звертався до польського короля і великого литовського князя Сигізмунда Августа та до московського царя Івана Грозного, аби організувати спільний похід проти Осяйної Порти...»
— Досить! — різко вигукнув султан. — Дуже ти нашкодив нам. Заслуговуєш смертної кари. Ми засудимо тебе до страти. Ти один із найбільших наших ворогів.
Говорячи, султан підійшов неквапливо до клітки.
— Ти знаєш, хто сидить у цій клітці? — запитав падишах. — Так, соловейко. Ваш. З берегів Дніпра. А співає мені.
— Бачу, яку має розкішну клітку, — нарешті озвався князь.
— Але — золота, — уточнив падишах. — І ти теж, князю, мати- меш клітку. Даруй, помешкання. І владу матимеш.
— І чим я маю за це розплачуватися?
— Як і соловей, — султан був у доброму гуморі, — ти співатимеш тільки мені і віру нашу приймеш.
— Фортеця на Хортиці мені миліша, бодай і за клітку, бодай і золоту, бодай і в палаці султана.
— Не квапся, подумай. Такі відчайдушно хоробрі люди, як ти, нам потрібні. А тих, хто нам вірно служить, ми щедро нагороджує- мо. До того ж ти матимеш життя.
Сіренька, непоказна з себе пташка стрепенулася в золотій клітці, змахнула крильцями, звелася на тоненьких ніжках і відкрила дзьо- бик... Соловейко тьохкав...
Слухаючи його, князь Вишневецький на якусь часинку забув, де він і що з ним. Здавалося, що він був над Дніпром на Хортиці, серед козаків-січовиків. Пахне деревом новозбудована засіка-січ, на остро- ві — Божа благодать. Над усією Україною западає тиха і тепла весняна ніч. Ані шелесне, тільки чути, як десь сплескує сонна риба. Зійшов, завис над Дніпром і, як живим сріблом, налився красень місяць.
— Золота клітка не для мене! Своєї віри, свого Бога і свого народу я не міняю! — твердо сказав козак Байда.
«Наче останні дні живу...» — подумав він, а в душі забриніли слова давньої пісні:
Якби мені крильця,
Солов’їні очі,
Знялась би я, полетіла
Темненької ночі...
Відповідь:
- Бабусю, привіт!
- Внучок, як я тебе рада бачити!
-Бабуся, я голодний, як вовк... Можливо ти щось приготувала смачненьокого?
- Звичайно, внучок. Зараз принесу тобі млинці з медом.
- Бабусю, як там твоє здоров'я?
-Ой, внучок. Здорова я.
-А ти, як себе там почуваєш? Як успіх в школі?
-Бабусю, я себе нормально почуваю. В школі все добре.
-От і добре. Молодець, ти в мене.
-Ага!
-Як тобі однокласники? З ними ти добре спілкуєшся?
-Так, бабусю. Звичайно, ми один одному допомагаємо.
-Ох, який ти в мене молодець. Пишаюся тобою.
- Дякую!
- Внучок, давай іди погуляй з друзями на дворі.
- Бабусю, дякую!
-Тільки не довго!
-Добре, бувай!
Пояснення:
Відповідь:
Питання, що таке щастя, хоч раз ставив перед собою кожен. Та відповісти на нього однозначно неможливо. Кожен з нас щастя бачить по-своєму. Для одних щастя – це гроші, для інших – здоров`я, для когось – благополуччя у родині. Сенс людського життя, призначення людини на землі, її морально-етичний вибір – всі ці питання хвилюють кожного з нас. То яку ж людину ми можемо назвати щасливою?
Кожен з нас робить у житті свій вибір, свій шлях, сама будує своє життя та долю. І як вона їх побудує – таке щастя і отримає. Людина проходить певні життєві випробування, вона повинна стільки встигнути, але життя таке швидкоплинне, тому ми маємо не лише працювати, але й встигати насолоджуватися ним.
Багато людей у нашому світі не мають того щастя, яке маємо ми, хоча і не усвідомлюємо його. Нещодавно я дивилася змагання параолімпійців, і мене це по-справжньому вразило. Люди з обмеженими фізичними можливостями, які пересувалися у візках, змагалися, раділи, сміялися… Їхні емоції нічим не відрізнялися від наших і вони були щасливі. По-справжньому. Ось що дійсно мене вразило. Ми, цілком здорові люди, весь час на щось скаржимося, чимось незадоволені, у нас купа причин для цього. Але все це стає таким мізерним, коли дивишся на тих, хто зміг пересилити себе і не впасти у відчай, а продовжити життя – повноцінне і справжнє. Повноцінніше, ніж у декого з нас. Я вважаю, що такі люди гідні нашої поваги і захоплення. Як на мене, найбільшим щастям для них було б повернення їм здоров`я, але це неможливо, вони це розуміють і навчилися радіти тому, що мають. Тож і нам слід взяти з них приклад і навчитися жити сьогоднішнім днем і бути щасливими тут і зараз.
Щастя не в грошах і багатстві, не у владі,не у здійсненні всіх мрій. Той, хто прагне лише цього, являється справжнім егоїстом. Така людина думає тільки про себе, але вона не зможе бути по-справжньому щасливою, адже неможливо бути щасливим насамоті. Інколи для того, щоб стати щасливою людиною, достатньо до ншій людині стати щасливою…
Щастя – у кожного в душі, у світосприйнятті, у вмінні радіти кожному дню, першим листочкам на деревах, подиху весняного вітерцю… Щастя – поряд. Слід лише навчитися його помічати, відчувати і розуміти. Мені дуже сподобався вислів про щастя В. Классовського: «Усе, що можна назвати щастям, має з три складові: потребу щось робити, щось любити та на щось сподіватися».
Пояснення: