Поглянь, людино, і спокійно йди На вулиці, на площі, в гай, у поле. (М. Рильський). Частина мови; початкова форма; постійні ознаки: вид, дієвідміна;змінні ознаки б, час (якщо є), число, о 2. синтаксична роль слова ПОГЛЯНЬ та ЙДИ
Давно це було, ще до того, як народилися ми. Зозуля робила свою справу. Вона підкидала синичкам сорокопудам та іншій лісовій дрібноті свої яйця, а ті виховували підкидьків.
– Ти все співаєш, а на старість залишишся сама, як пень без пагонів, – казали птахи зозулі.
Та ж у відповідь лише сміялася:
– Ви все своє життя із пелюшками та колисками промучитеся, а я своїх дітей, як буде треба, знайду і примушу годувати себе. Закон є закон!
Однак доля зле жартує з тими, хто сподівається задарма прожити вік. Коли настав час, усі зозулині діти не визнали строкатої матері, відмовилися доглядати її. І застогнала пташина. Перші в її житті сльози покотилися з очей. На галявині, куди вони впали, розкрили свої білі вінки квіти. У народі їх так і називають – зозулині сльози. Ботаніки ж дали їм назву зозулинець плямистий.
Чи доводилося вам гати, щоб зозуля плакала? Ніхто цього не бачив. Тому про безтурботну, самовпевнену людину, яка починає бідкатися, коли потрапить у скруту, кажуть, що вона ллє зозулині сльози. А матерів, котрі не хочуть доглядати своїх дітей, зневажливо називають зозулями (З кн. «Українська міфологія») (171 слово).
Как прекрасно пойти иногда утром в лес! Ещё тихо, но стоит только ступить за лесной порог, как тебя встречают пробудившиеся голоса птиц. Перспектива – просто чудо! Представьте такой пейзаж: лето, солнечные лучи пробиваются через листву деревьев, поют птички, журчит родник, свистит теплый ветерок… И была я в утреннем лесу только один раз. Да-да, но такое прекрасное ощущение я почувствовала! Тихо качались деревья. Вот знакомая тропа, заросшая крапивой. Идёшь по ней, и выходишь к речке. Речка небольшая, но чистая. Через неё стоит мостик. Иногда мне снится утро в лесу, и во сне вижу как мы с подружкой гуляем по лесу, собираем цветы и делимся друг с другом своими девичьими секретами…
Давно це було, ще до того, як народилися ми. Зозуля робила свою справу. Вона підкидала синичкам сорокопудам та іншій лісовій дрібноті свої яйця, а ті виховували підкидьків.
– Ти все співаєш, а на старість залишишся сама, як пень без пагонів, – казали птахи зозулі.
Та ж у відповідь лише сміялася:
– Ви все своє життя із пелюшками та колисками промучитеся, а я своїх дітей, як буде треба, знайду і примушу годувати себе. Закон є закон!
Однак доля зле жартує з тими, хто сподівається задарма прожити вік. Коли настав час, усі зозулині діти не визнали строкатої матері, відмовилися доглядати її. І застогнала пташина. Перші в її житті сльози покотилися з очей. На галявині, куди вони впали, розкрили свої білі вінки квіти. У народі їх так і називають – зозулині сльози. Ботаніки ж дали їм назву зозулинець плямистий.
Чи доводилося вам гати, щоб зозуля плакала? Ніхто цього не бачив. Тому про безтурботну, самовпевнену людину, яка починає бідкатися, коли потрапить у скруту, кажуть, що вона ллє зозулині сльози. А матерів, котрі не хочуть доглядати своїх дітей, зневажливо називають зозулями (З кн. «Українська міфологія») (171 слово).