План к тексту Секрет недовір’я Дельфін на ймення Нептун був непоступливим і неспокійним. Але ж і красенем вважався на рідкість. Тіло лискуче, граційне, зі спини чорне, боки та живіт мармурово-білі з лазуровим полиском. Спроби порозумітися з цим триметровим «крихіткою» закінчувалися для людей невдачею. Білобочка не підпускав жодного миротворця. Штовхався, люто бив хвостовим плавником по воді, клацав зубами в обличчя. Міг і поранити.
Тільки лагідне слово Галини мало над ним силу, заспокоювало. Дельфін швидко робився чемним і розумів дівчину з напівжесту. Виносив опущені на дно предмети, передавав пакети рибалкам на велику відстань. Коли Галя спускалась у вольєр, грайливо плавав довкола, лагідно торкався плавниками, возив на спині, довго не відпускав на сушу.
Загадка? Хіба для необізнаного. Ще маленькою Галя довго не вміла говорити, майже до чотирьох років. Її шпиталем став дельфінарій, а цілителем – дельфін Нептун. Час ігор здружив обох. Поступово мала пацієнтка почала вимовляти слова, стала повноцінною дитиною. Згодом їхні шляхи розійшлися, але, як виявилося, не назавжди.
Якось Галя прочитала в газеті про дельфіна, що мало не загинув через людську необережність. Серце підказало: це він. Колишня товаришка прийшла на до З тих пір Нептун підпускає до себе тільки рятівницю. Чи довірятиме він ще іншим людям?
ПРИГОДИ ЖОЛУДЯ В КРАЇНІ ВАД
Повість-казка
На самій верхівці Дуба звив собі гніздо Грак, трохи нижче—Голуб. У кількох дуплах жили три брати Шпаки. Під найбільшою гілкою зліпила собі глиняне гніздечко Латівка, обіч неї, в щілинці, хазяйнував Горобець. А під найширшим листком нидів Слимак.
Так вони й жили: навесні щебетали-воркували, цвірінькали, вигравали, влітку викохували дітей, а восени хто линув до теплих країв, а хто й бідував усю зиму в холодному дуплі. Звик старий до своїх мешканців, заприязнився з ними і вже не уявляв собі іншого життя.
Та ось однієї весни на наймолодшій гілці, якій нараховували триста тридцять років, з'явилась квіточка, а потім і Жолудь. Дуб наче розуму позбувся, день і ніч очей не змикав заради сина. Прикривав його своїм листям від дощу, спеки, рятував від мошкари та мух. А Жолудь ріс, наносі і її й живильними соками, наливався, міцнів, доки виріс у славного рудощокого хлопця.
Ті що більше пестив Дуб сина, то нуднішою вида-палась синові батькова приязнь, Не тішили одинака ні казки про сиву давнину, ні пісні пташок, ні повчання, ані зітхання старого. Гойдаючись на гілці, Жолудь кепкував з усіх, дратував усіх, витівав, що хотів.
Одного тихого вечора, спіймавши у ставку, що під дубом, комаху, Жаба готувала вечерю для своєї родини й гукала дочку:
— Катре, Катре, Катре!
— Ну, ну, ну? — лінувалася та зворухнутися з місця.
— Дай ніж, дай ніж...
— Який, який, який?
— Гостр-р-рий, гостр-р-рий, гостр-р-рий.
Сидячи на лататті, Катря лупала витрішкуватими очима й не рухалась. Почекавши трохи, мати завела знову:
— Катре, Катре, Катре!
— Ну, ну, ну?
Жолудь надумав її злякати. Раденький собі, скочив з гілки й бебехнув у воду біля самісінької Катрі, аж оббризкав її. Злякавшись, уся жаб'яча сім'я пірнула під воду та причаїлася у намулі.
А Жолудь реготав на завойованому листку, аж за живота брався: так сподобалося, що жаби його бояться.
Старий Дуб насварив би за те пустуна, та, наче навмисне, було тихо, і вітерець не ворухнув на ньому жодного листочка.
Тільки причепа Шпак розбудив братів і все ніяк не міг запокоїтись:
— Ось він, ось він, ось він! Бешкетує недоросток, бешкетує недоросток!
А брат йому й підтакує:
— Геть його, геть його, геть його!
Розбуджений Горобець виткнув голову зі своєї щілини і спросонку накинувся на всіх: