друг-це справжній скарб. справжнім другом я вважаю ту людину, яка не зраждує свого друга. справжній друг завжди рад прийти тобі на . деякі люди говорять,що дружба не головне у житті,але я точно знаю,що друзі повинні бути в кожної людини.але ні одна людина не знає що означає дружба,як її розуміти,навіть найрозумніші вчені не можуть це сказати.бо дружба вона виникає сама по собі,і ми навіть нездогадуємось про це. отже ми повині любити іберегти своїх друзів!
— михалку, ти ще довго з котами гратимешся? — озивається мати.
— а хіба я граюсь? то вони самі,— буркотливо відказує син і знову смикає за хвіст смугастого тигрика, який, виблискуючи круглими зеленими очима, пацає пазуристою лапою.
— чи ти в мене маленький? чи в тебе стільки розуму, як у лисого тереня волосся на голові?
— о, треба було тереня згадувати!
— а що, допекло?
— допекло, як мертвому припарка.
— язик у тебе довгий, як лишай своїх котів і йди до баби танаськи по молоко.
— ви не могли раніше сказати? вже он ніч блимаками заглядає у вікно, а ви — по молоко!
— хіба я не нагадувала? та ти в мене спритний, аж-аж! усе — встигну та встигну!
— так ви нагадували!
— михалку, не гніви, бо знаєш, що буває, коли мій терпець урветься? одним кінцем він тебе лусне по лобі.
— а-а, хай лускає,— бубонить михалко, проте збирається йти. бо надворі ген-ген стемніло, а ночі ж тепер чорні.— де гладущик?
мати бере з припічка витертий, висушений гладущик, кладе на денце скибку хліба, посоливши її, перев’язує зверху пілочкою — і михалко йде.
тигрик скаче з тапчана, з витягнутим догори хвостом проводжає до сіней і, зупинившись на порозі, нявкає.
— нявкаєш? — запитує в нього михалко.— страшно? а мені й капелинки не страшно.
і він, розмахуючи гладущиком, іде з подвір’я. а й справді, чого йому боятись, коли біля своєї хати він знає кожну ямку і кожен кущик. у безу ніколи нічого не сиділо й тепер не сидить, бо хіба вдень він не бігав перевіряти? і за криницею ніяка хороба не ховається — михалко навіть обійшов навколо неї, навіть усередину зазирнув. а на бересті ото лелека стрекоче й важко переступає в гнізді, так і дивись — ізвалиться, михалко зупиняється під берестом і кричить:
— гей ти, бузько, про що думаєш?
і сам собі відказує зміненим голоском, наче то вже лелека:
— про вужів.
— а про жаб? — запитує михалко.
— про жаб і про жабунів,— одказує лелека, струшуючи крильми листя на гіллі.
— і все? — запитує михалко.
— все не все, тільки ти по молоко поспішай, щоб материн терпець не увірвався, — радить лелека.
— як увірветься, то дістанеться не мені, а тобі, хоч ти й високо заліз, — гостро відказує михалко, проте далі йде.
друг-це справжній скарб. справжнім другом я вважаю ту людину, яка не зраждує свого друга. справжній друг завжди рад прийти тобі на . деякі люди говорять,що дружба не головне у житті,але я точно знаю,що друзі повинні бути в кожної людини.але ні одна людина не знає що означає дружба,як її розуміти,навіть найрозумніші вчені не можуть це сказати.бо дружба вона виникає сама по собі,і ми навіть нездогадуємось про це. отже ми повині любити іберегти своїх друзів!
— михалку, ти ще довго з котами гратимешся? — озивається мати.
— а хіба я граюсь? то вони самі,— буркотливо відказує син і знову смикає за хвіст смугастого тигрика, який, виблискуючи круглими зеленими очима, пацає пазуристою лапою.
— чи ти в мене маленький? чи в тебе стільки розуму, як у лисого тереня волосся на голові?
— о, треба було тереня згадувати!
— а що, допекло?
— допекло, як мертвому припарка.
— язик у тебе довгий, як лишай своїх котів і йди до баби танаськи по молоко.
— ви не могли раніше сказати? вже он ніч блимаками заглядає у вікно, а ви — по молоко!
— хіба я не нагадувала? та ти в мене спритний, аж-аж! усе — встигну та встигну!
— так ви нагадували!
— михалку, не гніви, бо знаєш, що буває, коли мій терпець урветься? одним кінцем він тебе лусне по лобі.
— а-а, хай лускає,— бубонить михалко, проте збирається йти. бо надворі ген-ген стемніло, а ночі ж тепер чорні.— де гладущик?
мати бере з припічка витертий, висушений гладущик, кладе на денце скибку хліба, посоливши її, перев’язує зверху пілочкою — і михалко йде.
тигрик скаче з тапчана, з витягнутим догори хвостом проводжає до сіней і, зупинившись на порозі, нявкає.
— нявкаєш? — запитує в нього михалко.— страшно? а мені й капелинки не страшно.
і він, розмахуючи гладущиком, іде з подвір’я. а й справді, чого йому боятись, коли біля своєї хати він знає кожну ямку і кожен кущик. у безу ніколи нічого не сиділо й тепер не сидить, бо хіба вдень він не бігав перевіряти? і за криницею ніяка хороба не ховається — михалко навіть обійшов навколо неї, навіть усередину зазирнув. а на бересті ото лелека стрекоче й важко переступає в гнізді, так і дивись — ізвалиться, михалко зупиняється під берестом і кричить:
— гей ти, бузько, про що думаєш?
і сам собі відказує зміненим голоском, наче то вже лелека:
— про вужів.
— а про жаб? — запитує михалко.
— про жаб і про жабунів,— одказує лелека, струшуючи крильми листя на гіллі.
— і все? — запитує михалко.
— все не все, тільки ти по молоко поспішай, щоб материн терпець не увірвався, — радить лелека.
— як увірветься, то дістанеться не мені, а тобі, хоч ти й високо заліз, — гостро відказує михалко, проте далі йде.