Переписати, вставляючи пропущені букви і знімаючи риску. Пояснити написання прийменників. І. І довго там д..влюся я, як із/за лісу, з/за густого зіходить зіронька моя. (Л.Глібов.) Може, мій в..чірній срібний голос дол..тить до тебе з/за Дніпра. (М.Сингаївський.) Не вернуться уже із/за морів ж..ття мого сполохані лелеки. (Д.Луценко.) З/під старої сторінки ж..ття виз..рає новаі чиста. (М.Коцюбинський.) Ця зоря з/поміж зір найясніша. (П.Усенко.) У коваля рука уміла і теплий погляд з/під бр..ля. (О.Довгий.)ІІ. Він іде у сніг, а зорі із/під ніг. (П.Воронько.) В..стрибує з/за повороту вітрець, співаюч.. пісні. (Н.Забіла.) Уже в..селка ро..маїта пустила стріли з/поза хмар. (А.Малишко.) Якщо з..мля з/під тебе ут..че, не до нічиє пл..че. (О.Довгий.) Може, з/поміж нас і геній потім вийде невзначай. (П.Тичина.) Цього ранку з/над ріки умовним стуком вірний дятел мені вістку пер..слав. (Б.Олійник.) Переписати, на місці крапок уставляючи пропущені похідні прийменники, що пишуться через дефіс. Орлиний клекіт ... хмари чути. Черепаха ... панцира все бачить. ... смичка тонка паляничка. того, хто стоїть, підошов не вирізай. Одного й за стіл садять, а іншого й ... столу виганяють.Народна творчість.Для довідок. З-за. З-під. Із-за. З-під. З-під.
Але у мене болить душа за Україну. Все частіше її синє небо затягує хмарами темряви, поля пшениці поглинаються пітьмою. Ні, це не осінь з її зливами, вітрами, холодом. Це навіть не зграї чорних воронів. Це народ України нищить свою Батьківщину-матір. Голими руками бере за горло і повільно, але впевнено душить. Не весь народ, але достатня для цього його частина. Горлом України для мене є рідна мова. Слово, яке з самого дитинства я чую від мами. Слово, яке я чую рідною, солов’їною мовою. Зі слова починається все: знайомство і розлука, війна і мир. Слово, по суті своїй, може вилікувати і вбити. І найголовніше, словом розпочинається народ, нація, країна. А наша країна закінчується словом. Вірніше, закінчується на слові. На російському слові. На російському сові з українських вуст.
Давайте не ховати очі, не відвертати погляд, дивитися на правду без образ. Ми нищимо українську Україну. Ми нищимо себе в Україні. Ми нищимо Україну в собі. А ким ми хочемо стати? Ким ми бачимо себе в своїй державі? Росіянами? Нічого не маю проти. Але для чого ж тоді наші батьки, діди, мільйони наших прадідів відстоювали нашу країну? Навіщо вони гинули в боях, на війнах? Чому вони в умовах страшного голоду їли їжу з листя верби? Для збереження нації? Для того, щоб зберегти вроду українок, мужність чоловіків чи з надією на хороше майбутнє для власних дітей? Мабуть, вони хотіли виховати прихованих ворогів держави. Тих, хто зрадить мову і прийме у брати росіян? Дружність між народами це добре. Але ким бачать нас росіяни? Хохлами? Малоросами?
А чи не вважають українці, що їх тримають за братів? Що розмовляючи спільною мовою ми єднаємося? А чи беруть до уваги ті ж російськомовні українці, що росіянам не зовсім приємно чути від нас російську. «Як? Чому? Що ви таке кажете?» — здивується українець.
А ви лише вслухайтесь в цю російську! Це ж паплюження мови! Це виклик, кинутий в сторону наших східних братів. Тож чи для цього ми живемо? Хіба нищення української і паплюження російської мови є покликанням нашого народу? І покажіть мені україномовного росіянина — я дам вам цукерку.
Велика зброя в нас закладена —
Це слово. Велика сила, міць абияка!
Нехай воно й звучить на різних мовах,
Але на рідній порве всі засови,
Розірве пута вічністю в віка.
Не знаєш слова рідного – ти не живеш.
Не знаєш слова – все одно людина.
Але хто знає слово – той без меж.
Той вірно любить, плека Україну.
Питання мови дуже болюче для мене. Його можна обговорювати безкінечно. Ну або хоча б до тих пір, поки українці не заговорять рідною мовою. Ой,вибачте, я вже сказала, що безкінечно.
«Україна для українців!». Знайомі слова? Думаю, так. Саме так наша влада нагадує нам хто ми. Чи що ми. І чомусь складається враження, що українцями вони вважають лише самих себе.
Та що нам? Ми ж їздимо на розкішних машинах, живемо в триповерхових будинках, і їмо баночку чорної ікри щоранку до чаю. Стоп. Щось не те. Невже я щось наплутала? Щось мені підказує, що старенька бабуся з села, яка у свої 80 випасає корову і чекає 600 гривень пенсії щоб заплатити за світло і газ, зі мною не погодиться.
Ми, українці, працьовитий і красивий народ. Та все більше закордонних будинків прибирають українські руки. Зрада Батьківщини? А що ж залишається робити? Скласти руки і чекати свого часу? Чи вбивати і красти? А ті, хто і працюють, віддають частину зарплати «державі». То чому ж ми їздимо розбитими дорогами, а «держава» забудовує для свого користування все більше і більше територій.
Ми говоримо: «Як важко жити!». А що ж ми робимо для того, щоб це було не так? Стоїмо осторонь з нещасним виглядом? Життя ніколи не було легким. Звернімося до історії: хвороби, війни, голод. Та народ не здавався. Люди боролися. Фізично, морально. Вони гинули. А ті, хто виживав, знали справжню ціну життя. Тож і нам, сучасним, потрібно не просто вистояти в скрутний час, а зробити все можливе для того, щоб такий період не наставав.
Людино, що чекаєш ти?
Ми й так багато часу уже згаяли!
Нам відкривати ще б нові світи,
А ми старих, на жаль, іще не знаємо.
А яка багата культура України! Пісня, вишиванка, мова. І не біда, що молодь слухає той же реп. Нічого страшного, що замість вишивки одяг прикрашають вульгарні написи чи малюнки, а в мові ми чуємо суржик. Я вірю, що молодь переросте все це. Що пізніше, ставши самостійними, молоді люди свідомо повернуть на дорогу справжнього українця. Я так думаю, я в це вірю. Це моя мрія.
А мріяти, на мою думку, корисно. І не відомо яка в нас доля. Відомо лише одне — все в наших руках.
Зазвичай я витрачав на уроки багато часу, кілька годин. Адже треба було зі всього безладу дістати саме той зошит, який мені був потрібен. І дуже добре, якщо гора зошитів не завалювалась за диван або на підлогу. Підручники я міг використовувати як плацдарм для військових дій або як залізничну колію. У такому разі спочатку мені хотілося погратися, а потім уже займатися уроками.
Якось я прийшов зі школи й охнув. На моєму письмовому столі панував ідеальний порядок. Підручники акуратно стояли на поличці. Усі непотрібні ручки були викинуті, а олівці красиво заточені й поставлені у стаканчик. З'ясувалось, що за моєї відсутності приходила бабуся і довела до ладу кімнату.
Спочатку я хотів розлютитися, проте сердитися не було на кого. Бабуся давно пішла.
За деякий час я сів за уроки. І зробив їх на диво швидко. Всього за одну годину!
Висновок на ться сам. Робоче місце має бути в порядку. Тоді не треба буде марно витрачати час. А час — це найцінніше у житті людини.