Коли дивишся на запорожця на картині Монастирського, то перш за все починаєш пригадувати, чи бачив ти таких людей у житті: він здається небагатослівним і дуже незвичної зовнішності. Найбільше увага затримується на бритій голові і оселедцю. А потім вже помічаєш і пишні вуса, і козацьку шаблю, на яку оперся запорожець.
Невідомо, чи він високого зросту, але мені здається, що він мав би бути приблизно 180 см. Бачу, що він має широкі плечі і міцні руки.
В одязі вояк дуже акуратний. Біла сорочка виразно відтіняє жупан і хутровий кунтуш. Тут дуже майстерно художник використав поєднання чорного і червоного – кольорів прапору Запорізької Січі, кольорів прапору сучасної ОУН-УПА.
Я не знаю його думок, але вираз вольового обличчя показує: про що б він не думав у цю хвилину, зображену на картині, - ці думки про минуле і майбутнє України. Може, саме у ці хвилини він згадує свою дружину, яку залишив у своєму рідному селі? Може, пригадує свою останню зустріч з батьком, який перед походом давав йому настанови про товариські звичаї на Січі? А, може, перед очима стоїть його рідний син, який сьогодні був у першому своєму бою, і тепер запорожець розмірковує, чи достатньо войовничого козака він виростив? А, може, чоловік, як у молитві, зупинився, щоб подякувати Богові за прожитий день?
Брови зведені так, ніби він хоче у кожного глядача спитати: «Чи пам’ятаєш ти про своїх предків? Про те, як ми боролись за нашу волю? Чи вірний ти своїй державі?» Коли дивишся на нього, то хочеться стати струнко і сказати: «Героям слава!»
Мрії є у кожної людини. У мене також,одна із них це аби як найшвидше закінчився карантин. Тому що, на дворі сонечко світить своїми проміннцями на пахучі ранкові квіти, спів птахів просто зачаровує,а за вікном здається що світ став сірим на вулиці одиниці людей і від цього на душі тільки складніше.
Щоб моя мрія здійснилася я не виходжу із дому без поважної причини (щоб не заразитися вірусом). Я за період карантину частіше п'ю чай в сімейному колі, проводжу вологе прибирання в домі,допомагаю мамі в хатніх справах,також більше часу проводжу з домашніми улюбленцями.
Карантин нас об'єднав,але всеодно хочеться як найшвидше зустрітися з друзями погуляти в парку з песиком і зустрітися з учителями за якими я почала сумувати.
Коли дивишся на запорожця на картині Монастирського, то перш за все починаєш пригадувати, чи бачив ти таких людей у житті: він здається небагатослівним і дуже незвичної зовнішності. Найбільше увага затримується на бритій голові і оселедцю. А потім вже помічаєш і пишні вуса, і козацьку шаблю, на яку оперся запорожець.
Невідомо, чи він високого зросту, але мені здається, що він мав би бути приблизно 180 см. Бачу, що він має широкі плечі і міцні руки.
В одязі вояк дуже акуратний. Біла сорочка виразно відтіняє жупан і хутровий кунтуш. Тут дуже майстерно художник використав поєднання чорного і червоного – кольорів прапору Запорізької Січі, кольорів прапору сучасної ОУН-УПА.
Я не знаю його думок, але вираз вольового обличчя показує: про що б він не думав у цю хвилину, зображену на картині, - ці думки про минуле і майбутнє України. Може, саме у ці хвилини він згадує свою дружину, яку залишив у своєму рідному селі? Може, пригадує свою останню зустріч з батьком, який перед походом давав йому настанови про товариські звичаї на Січі? А, може, перед очима стоїть його рідний син, який сьогодні був у першому своєму бою, і тепер запорожець розмірковує, чи достатньо войовничого козака він виростив? А, може, чоловік, як у молитві, зупинився, щоб подякувати Богові за прожитий день?
Брови зведені так, ніби він хоче у кожного глядача спитати: «Чи пам’ятаєш ти про своїх предків? Про те, як ми боролись за нашу волю? Чи вірний ти своїй державі?» Коли дивишся на нього, то хочеться стати струнко і сказати: «Героям слава!»
Объяснение:
Мрії є у кожної людини. У мене також,одна із них це аби як найшвидше закінчився карантин. Тому що, на дворі сонечко світить своїми проміннцями на пахучі ранкові квіти, спів птахів просто зачаровує,а за вікном здається що світ став сірим на вулиці одиниці людей і від цього на душі тільки складніше.
Щоб моя мрія здійснилася я не виходжу із дому без поважної причини (щоб не заразитися вірусом). Я за період карантину частіше п'ю чай в сімейному колі, проводжу вологе прибирання в домі,допомагаю мамі в хатніх справах,також більше часу проводжу з домашніми улюбленцями.
Карантин нас об'єднав,але всеодно хочеться як найшвидше зустрітися з друзями погуляти в парку з песиком і зустрітися з учителями за якими я почала сумувати.