Напишите план к тексту, старенький, підсліпуватий, іноді навіть горбатий, але рідний, до болю рідний. все бачив він на своєму віку, все вистраждав і вистояв – він нездоланний, як та земля, на якій він стоїть. він може десять раз погоріти дотла, але досить якогось маленького паростка, як у нім знову теплиться життя, і знову підбілюють, підфарбовують, причепурюють його, обсівають мальвами, огороджують березовим тином або обносять лісою, і знову чистими вікнами він дивиться на сільську вулицю, в кінці якої ставлять та ставлять нові доми. коли ж він дуже старенький і починає хилитися, а нового поставити ні за що, то його нишком підпирають дубовими стовпами з тильної сторони, і він знову стоїть наперекір . але коли навіть руйнують його, то дещо беруть з нього для нового дому – так батько щось передає синові, а син – своєму синові. одні вмирають, інші народжуються, і на тому віками стоїть отчий дім, як пам’ятник тим, хто поселився в нім вперше. і нехай ви живете в кам’яних палацах, нехай люстри сяють над вами, але якщо ви живете чесно і тому інколи буває вам трудно, то вам мило згадати осіннє бездоріжжя і той отчий дім, в якому починалось життя… шануйте те, що батько залишив, трудіться на більше, і якщо не виходить вам жити в отчому домі (може, тісно, незручно там, а може, великі діла вершите вдалині від нього), то хоч поїдьте, погляньте, провідайте те подвір’я, в якому пройшли ваші перші весни, – це вам згодиться для серця і для душі, для вашої щоденної праці, бо, крім шаноби до людей, до простих людей, які породили вас, ви більше нічого не винесете з отчого дому.

Свято, яке мені найбільше подобається
    Скажу відверто, мені довподоби Новий рік, що спокушає своїми мандаринками, подарунками, малюванням морозних візерунків. Цьогоріч не радію сильно, що пов'язано з відсутністю снігу. Надворі досить холодно, так що я палю у грубці. Як не крути, а свято наближається. Я чекатиму його, хоч би довго довелося чекати. 
     У Києві дітлахи ліплять снігову бабу, мов ніколи раніше цього не робили. Так вони чекали на сніг. Я святкуватиму вдома у сімейному колі, про що повідомила друзів заздалегідь. 
     На Новий рік є можливість перепочити від навчання, яке вже трохи набридло. Проте я не розслабляюся, бо необхідно опрацювати навчальний матеріал наступного семестру. Відсвяткую так, щоб була користь і радість.

Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?

Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати. 

Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.

Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.