Напишіть вільне есе про те, чи є душа в багах, бета-тестерах і кривих моментах; чи не втрачає сучасна людина зв’язок зі справжнім, непідробним - чистою природою, народними традиціями, живим, а не віртуальним спілкуванням.

Братья Гримм родились в семье чиновника в городе Ганау. Отец их был вначале адвокатом в Ганау, а затем занимался юридическими вопросами у князя Ганауского. Старший, Якоб, родился 4 января 1785 года, Вильгельм - 24 февраля 1786 года. С самого Раннего возраста братья были связаны тесными узами дружбы, которая была прочной всю жизнь.

Отец братьев умер в 1796 году и только благодаря тети со стороны матери братья Гримм смогли закончить учебу, к которой у них уже очень рано проявились прекрасные Закончив Кассельский лицей, братья поступили в Марбургский университет, желая изучать юридические науки по примеру отца. Однако позже братья Гримм стали посвящать все больше свободного времени изучению отечественной немецкой и иностранной литературы и в итоге занимались этим всю свою жизнь. С 1805г. по 1809г. Якоб Гримм состоял на службе. Вначале был некоторое время библиотекарем Жерома Бонапарта в Вильгельмсгеге, а потом статсаудитором.

Був холодний осінній ранок. Вітер зривав з дерев останні листочки. На землю упав маленький Горішок. Він був дуже наляканий і сумний. Горішку захотілося повернутися на дерево. Він став проситися у горіха взяти його назад на гілочку. Але горіх відповів, що йому краще залишитися на землі, пустити коріння і рости великим і високим.
Він ріс у нашому дворі поміж каштанами й кленами. Чи його по­садці? хто, чи сам посіявся ніхто не знав. Стояв високий, стрункий, з розлогими вітами, на яких серед пахучого листя зеленіли ще дрібні кульки горіхів.Раптом я побачив, як до горіха, злодійкувато оглядаючись, підійшов хлопець і здоровенною палицею за­ходився гамселити по гіллю. Він на­магався збити недозрілі плоди. Де­рево шелестіло, сипалося листя... Мені здавалося, що воно тихо стогне від болю й незахищеності.Хлопець був старший за мене, але я вже не думав про це. Швидко ки­нувся до нього й вихопив з його рук палицю.— Ти нащо дерево нівечиш? — закричав я.— Хіба не бачиш, що го­ріхи зелені? А скільки гілок пообби­вав...— А ти хто такий?..— витріщив очі бешкетник.— Воно що — твоє?..Моє! — розпалився я. І раптом додав примирливо: — Моє і твоє. Достигнуть — тоді й приходь, пола­суємо горіхами.Незнайомець глипнув на мене, по­стояв трохи, певно, вирішував, що йому робити далі, потім махнув ру­кою:— А-а-а... Нехай росте. Бувай! І пішов своєю дорогою.А мені стало радісно, гарно. Я пі­дійшов до горіха й тихенько йому сказав: «Рости, горішку. Рости й не бійся. Я тепер тебе завжди захища­тиму».