Україна- рідна, священназемля наших дідів і прадідів. Тут ми народилися і виросли, тут уперше побачили синє українське небо й золоті пшеничні лани.
Наш український рід справді прекрасний. Тут споконвіку шанували працю,хліб на столі, рушник на стіні, мамину пісню криницю із журавлем.Тут здавна понад усе любили волю.
І ось на священну українську землю прийшла весна національного відродження- незалежність.
Я вірю, що на нашій землі завжди шумітимуть верби і тополі, цвістимуть вишні, пишатиметься червона калина.А я пишаюся тим, що я є часточкою моєї України, її кровинкою. Озирнімось довкола- і ми побачимо безліч таких часток і кровинок, з яких і складається наш народ, наша Україна.
Беркутів почалася з однієї делікатної деталі: права власності на землю. За (не)написаним сюжетом підписав одного дня князь Данило (Галицький) указ: дарую боярину Тугару Вовку землі Тухольщини в українських Карпатах — і понеслось.
Вже тоді у XIII столітті існував такий собі квазіринок землі і для князя у цьому випадку працював принцип «чия держава, того і землі». Земельного кадастру, свідоцтв на право власності та подібних юридичних речей тоді ще не існувало. «Заслужив в мене боярин, чому б не подарувати йому трохи землі?», — десь так приблизно подумав князь і підписав відповідний документ.
Воля глави держави тоді — безумовний закон. Ніхто з його «адміністрації» не збирався з’ясувати, хто давним давно вже володіє цією територією. Формально все просто: в кого документ, той і правий. Так частина державної землі стала приватною, але питання: де була лінія розмежування між державною власністю князя і муніципальною владою громади села Тухля?
Приїздить зарозумілий боярин тепер на свої землі і з’ясовує, що на практиці все трохи інакше: громада Тухлі нічого про це не знає та не збирається підкорятися його волі. Місцеві продовжують випасати овець, ходити на полювання та жити вільним життям як і раніше.
Україна- рідна, священназемля наших дідів і прадідів. Тут ми народилися і виросли, тут уперше побачили синє українське небо й золоті пшеничні лани.
Наш український рід справді прекрасний. Тут споконвіку шанували працю,хліб на столі, рушник на стіні, мамину пісню криницю із журавлем.Тут здавна понад усе любили волю.
І ось на священну українську землю прийшла весна національного відродження- незалежність.
Я вірю, що на нашій землі завжди шумітимуть верби і тополі, цвістимуть вишні, пишатиметься червона калина.А я пишаюся тим, що я є часточкою моєї України, її кровинкою. Озирнімось довкола- і ми побачимо безліч таких часток і кровинок, з яких і складається наш народ, наша Україна.
Объяснение:
Беркутів почалася з однієї делікатної деталі: права власності на землю. За (не)написаним сюжетом підписав одного дня князь Данило (Галицький) указ: дарую боярину Тугару Вовку землі Тухольщини в українських Карпатах — і понеслось.
Вже тоді у XIII столітті існував такий собі квазіринок землі і для князя у цьому випадку працював принцип «чия держава, того і землі». Земельного кадастру, свідоцтв на право власності та подібних юридичних речей тоді ще не існувало. «Заслужив в мене боярин, чому б не подарувати йому трохи землі?», — десь так приблизно подумав князь і підписав відповідний документ.
Воля глави держави тоді — безумовний закон. Ніхто з його «адміністрації» не збирався з’ясувати, хто давним давно вже володіє цією територією. Формально все просто: в кого документ, той і правий. Так частина державної землі стала приватною, але питання: де була лінія розмежування між державною власністю князя і муніципальною владою громади села Тухля?
Приїздить зарозумілий боярин тепер на свої землі і з’ясовує, що на практиці все трохи інакше: громада Тухлі нічого про це не знає та не збирається підкорятися його волі. Місцеві продовжують випасати овець, ходити на полювання та жити вільним життям як і раніше.