Написати твір мініатюру на основі поетичних рядків Дмитра Павличка Золота сурма Народе мій , дитино ясночола , Живи й орудуй мовами всіма , Бо кожна мова - твого духу школа , Твоєї правди - золота сурма , Вклякни перед зорею світовою , Що пломеніє , наче сонця креш, Та не молися мовою чужою , Бо , на колінах стоячи , умреш.
Відповідь:
Рідна мова — це мова націй, мова предків, яка зв’язує людину з його народом. Рідна мова — найбільший скарб. Існує твердження, що українська мова — одна з найбагатших слов’янських мов. Він ніби ллється струмочком і розважає душу. А іноземці, побувавши в Україні, відмічають ніжність, витонченість і милозвучие української мови. І це, напевно, насправді так, адже по мелодійності він займає друге місце у світі.
Як душевно і красиво звучать українською мовою вірші наших поетів Т. Г. Шевченка і Лесі Українки.
Українська мова складає близько 360 тисяч слів, їм розмовляють 48 мільйонів чоловік. У рідній українській мові таїться мудрість віків і пам’ять тисячоліть. У нім ми чуємо викрики і відчаї матерів під час відважний, переможний вигук хлопців-воїнів в переможну годину; у нім — пісня дівочого серця в любові. У мові мого народу — його щирість, радість і печаль, його праця і піт, кров і сміх, безсмертя його. А як тішить серце гумористичне слово мого народу. Тоді здається, що само українське слово і є найсильнішим і найбагатшим, оскільки словом іншої мови так не скажеш. Ось тому слово українське є і захистом, і гордістю, і розрадою під час смутку. А яке слово українське вагоме під час гніву, воно тоді гримить і клекоче, як блискавка. А ніжне слово «кохана» пронизує серце, вабить своєю лагідністю і ласкавістю, здається, що ти після такого слова сказаного власне тобі, — найкраща, найщасливіша людина у світі.
Пояснення:
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.