Привіт, моя жовто-сіра красуне! Останній твій лист до мене був мабуть початком великого кінця, або великим закінченням всього поганого, або…закінченням мене. Він здався мені надто різким…Не знаю, що маю відповісти на твої слова, на твої вчинки, на те, що ти прийшла до мене ще ранньою весною, і ось тепер роздвоюєшся у мені: хочеш якомога швидше попрощатись, піти, втекти від мене, але ж чомусь продовжуєш писати ці дивні послання, що мають приблизно одинаковий зміст: привіт, як справи? Моя золотокоса, невже ти не знаєш, що ті справи пахнуть гнилим листям твоїх килимів, від них віє прохолодним запахом минулого, від них пахне страхом тебе втратити, цього разу назавжди. Я ніколи не закохувалась в тебе, осіння панно! Я просто навчилась любити тебе вільно, відверто, чисто….і мабуть ніколи не задумувалась, що колись ти зможеш забрати мене до себе. Повір, красуне, ти мій ангел, мій наставник, мені сповна вистачає отієї короткослівної переписки, можливо вона вже давно не приносить тобі насолоди ( чи не приносила ніколи?), але чому ж тоді ти досі пишеш мені оті дивакуваті послання. Я не прагну зустрічі з тобою, бо при зустрічі все буде чужим, все буде інакше…я лише часто відчуваю тебе, коли ти торкаєшся мого пальта срібними губами вітру, або миттєвим дотиком опалого листочка. Найдорожча, ти ж знаєш, навіщо я тут! Ти єдина знаєш це так добре, що мені зачасти здається, ніби ти – це я. на жаль, мила, ти думаєш інакше. Прости мені, рідна, що обтяжую тебе своїми листами, прости, що іноді мене так заносить, це все емоції, повороти долі, ти ж розумієш? А іноді тобі буває все одно…як сьогодні…тоді мені стає неймовірно боляче. Я вірю, моя панно, що колись все буде так чудово, як ти обіцяла. Я знаю, що так справді буде, ти тільки вір разом зі мною, не покидай мене…а я буду збирати твої листочки і усміхатись промінню, що ти даруватимеш мені щоразу, коли мої пальчики торкнуться твоїх листів…пиши мені, продовжуй писати, тоді мабуть мені буде легше боротись за ціль, за нашу з тобою зов’ялу ціль, або тільки за мою..це не має значення, рідна. Знаєш, а вчора я хотіла піти…але двері поки зачинені на замок, ключ до якого ти тримаєш в найпотаємнішій кишені, а може він не в тебе, хитрюго? Я хотіла піти…це ж так безглуздо..піти не забравши тебе, не дочекавшись твого листа, піти від тебе…від себе…я ще просто не встигла підрости, та це не означає, що ми розминулись у часі, панно. Ну от, я вже усміхаюсь)) думаю про тебе і усміхаюсь, ти мабуть ще зовсім молода? В тобі стільки життя, стільки свіжості…я зраджую всім порам року з тобою. Неправда, коли хтось каже що ти мертва, ти просто завжди перебуваєш у спокійному стані блаженства, без зайвої метушні, без крику…ти співаєш під шум опалого листя, як же вдало ти підібрала його… Час? Так, я розумію. Знову в тебе справи((…знов ти тікаєш..недочитавши до кінця мого послання. Нехай воно обірветься, як ти щовечора обриваєшся в моїх снах… Пе.се. нехай відповідь буде такою, як завжди. Нехай тебе не тривожать мої печалі, просто прийми мене, як свою доньку, і я буду до тебе прислухатись, я завжди думками біля тебе, віриш мені? Знаю…віриш…
