Накреслити схеми 1. По вечері гості примощуються, де кому вигідніше, а господар виймає
книжку, і починається лектура...
2. Хо збирає всю свою потугу: проймаючим холодом віє борода його,
чудодійна сила, мов хмари ті, насуває найстрашніші картини перед очі
лектора, а лектор наче не помічає сього.
3. Ураз Хо помічає, що від погляду того діються з ним незвичайні речі: з
бороди вже не віє проймаючий холод, вона тратить свою чудодійну силу,
тіло його меншає, легшає, немов частина його парою взялася або порохом
розсипалася.
4. Хо підійшов до села, і перша хата, яка кинулася йому у вічі, була
шпиталь, місце страждання і заразом боротьби з тим стражданням.
5. Тихо було, мертво, але Хо не помічав сього: він сидів, замислившись.
6. То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок
могли зробити щасливим: ярмо було накоалене на шию дикому турові,
загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром
7. Скрізь тепер весело, ясно, світ божий скидається на рай, а білява
панночка із смутними очима сумує (З тв. М. Коцюбинського).​

1. Людина завжди потребує когось, кому б могла вилити своє горе і відвести душу (В. Козаченко). 2. Коли б знав чоловік, що доля готує йому через якийсь проміжок часу, тоді б десятою дорогою обминав непевні стежки (М. Стельмах). 3. Здається, гори перевертав би й не чув би втоми (М. Коцюбинський). 4. Якби вдалось моє велике діло, я б утішилася щастям перемоги (Леся Українка). 5. Служив би правді - дорожив би честю (Ю. Мокрієв). Якби мені черевики то пішла б я на музики. 8. Без людської праці вся земля заросла б  бур'яном​.

Объяснение:

Рідне слово — таке ніжне, барвисте, найдорожче. Воно хвилює серце, бо мо­ва українська — це невичерпне джерело, скарбниця народного духу. Вона мелодійна, ласкава, ніжна, багата. Коли чуєш українську мову, здається, що це співа­ють лісові пташки, шумлять бурхливі гірські водоспади. Мова — порадник і вчитель тим, хто її шанує і любить, і суддя тих, хто її зневажає.

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється, ожива, як їх почує.

Так писав про рідне слово Тарас Шевченко. Не можна не погодитися з вели­ким поетом. Мова наша така мелодійна, неповторна, бо увібрала в себе гомін полів і лісів, вона зіткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Для кожного українця рідне слово пов’язане з краєвидами, з картинами сільської природи і міськими пейзажами. У ній відбиваються звичаї, традиції, розум і досвід, кра­са і сила українського народу. Ще в дитинстві вона допомагає нам пізнати світ, відкривати для себе таємниці життя. Без мови не може розвиватися жодна нація, бо вона допомагає людям обмінюватися думками, висловлювати почуття, досягати взаєморозуміння, створювати духовні цінності.

Ніжне українське слово пробуджує в нас людину. Це те найцінніше, що пере­дає наш народ із покоління в покоління як найдорогоцінніший скарб. Доки жи­ва мова, доти живий і народ.

Століттями нашу мову гнали, переслідували, забороняли. У відповідь на приниження, гніт, сваволю український народ творив свою історію, культуру, плекав рідну мову. І мова зацвіла, наче троянда. Ніжна і співуча, вона звучить у сер­ці кожного з нас. Вона звучала раніше з уст українців, вона піснями додавала козакам сили, звучала у народних думах і піснях. Вона приходила з творів І. Котляревського і Т. Шевченка, І. Франка. Саме вони довели існування слів, від яких «серце б’ється, ожива, як їх почує».

Тільки людина з глибоким почуттям патріотизму здатна зберегти в душі по­шану до рідної мови. Бо слова «мова» і «Батьківщина» духовно споріднені. А той, Хто байдуже ставиться до мови, байдужий і до минулого, теперішнього і майбутнього свого народу.

Мова народу — найчарівніший цвіт, що ніколи не в’яне, а вічно живе, розви­вається. Мова допомагає нам завжди. Є слова, які викликають радість і збуджують душу. Це слова добрі, слова підтримки і співчуття. Найніжнішими словами ми відкриваємо серце коханій людині, щирими розмовами довіряємо таємниці друзям, словами твердими даємо обіцянки. XX століття принесло нашій мові й культурі високі злети й найскладніші випробування. Наше слово вмирало з го­лоду і бідувало, плакало за людьми, кинутими за ґрати, розстріляними, знищеними морально. Слово українське стало ніби сховком людського духу, скарбни­цею, до якої народ складав і своє давнє життя, і свої сподівання, розум, досвід.Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну, —

писав, незважаючи на заборони, В. Сосюра.

Не можна жити в Україні, не милуючись рідною мовою, не знаючи і не вивча­ючи її. Нашій мові, наче живій людині, потрібна любов і духовна міць. Тож да­вайте пізнавати красу рідного слова, любити Вітчизну, пишатися нашою барвис­тою, чарівною мовою!